Читати книгу - "Яр"

І раптом я розпізнала... То було вже надвечір. Полонені, доведені до шалу, ще дужче кричали й вимахували руками, одні протискалися ближче, інших відтручували ліктями й колінами. І в цьому неможливому рейвахові я звернула увагу на людину, яка не кричала й не вимахувала руками. Притиснувшись до стовпа, вона мовчки сиділа й дивилася на мене гарячковими очима. Ні, я не побачила в цьому чоловікові нічого знайомого, то був такий самий напівкістяк, як і решта, ще, може, й страшніший. Але коли ми зустрілися поглядами, він засміявсь і я впізнала усмішку.

То був мій брат.

Антін зовсім знесилів од голоду й шлункової хвороби. Потім розповідав, що їм цілий тиждень не давали ні їсти, ні нити. А мені пощастило випросити його лише через два дні. Два дні з ранку до вечера я висиділа коло табірних воріт. Вартовий не пускав мене всередину, не підпускав навіть до загороди. Антін сидів по той бік і невідривно дививсь на мене. Я кидала здалеку окрайці хліба, але вони не потрапляли до брата. Щоразу при цьому виникали бійки між полоненими, німець із автоматом на грудях весело реготав, а тоді спрямовував на мене зброю й гаркав:

— Ве-ек!

Я намагалась підлеститися до нього, давала в'яленої риби, він брав, але знову наставляв автомата:

— Ве-ек!

На схилку другого дня варту перебрав якийсь чех або поляк. Побачивши мене, він спитав:

— На кого чекаш?

Я зрозуміла його слова й заходилась розповідати, витягла фотокартки, де був Антін, і його дружина, й малий Антось, і я збоку, показувала свій паспорт, якого отримала минулого літа, коли мені виповнилося сімнадцять. А вартовий роздивлявся все те не дуже охоче, тоді я дала й йому кілька тарань, і він злагіднів. Сказав одійти якнайдалі, зняв трубку телефона, який висів на стовпчику побіля нього, і щось проказав. Я стояла кроків за п'ятдесят і потерпала. Чи не вб'є він Антона?..

Сталось інше. Коли я сховалася за кущами бузини (так звелів той чех чи поляк), полонені трохи заспокоїлися й почали по одному відходити від дротяної загорожі. І незабаром лишився тільки мій брат. На телефонний виклик прийшов інший вояк із дерев'яного барака неподалік брами. Вони вдвох трохи поговорили, тоді вартовий дав прибульцеві мою тараню, і той махнув до Антона: виходь. А мене вартовий поманив до себе.

Я з похололим серцем підійшла.

— Мой комрат фельдфебель Мютце пита, — сказав вартовий, киваючи очима на того, — чи нєма панєнка єще такой риби.

Я не знала, яка то мова, але відразу зрозуміла його й віддала все, що лишалося в моїй торбині. У цей час із брами, хитаючись, вийшов Антін. Я вхопила його попід пахви, і ми поквапилися геть. Він просто виснув на моєму плечі, але я сама себе вмовляла: ще трохи далі, ще далі, хоча б до тієї он балочки, а там перепочину.

Я теж за ці дні виморилася, сапала на повні груди, і ноги мені підламувались, проте ми з перепочинками йшли всю піч, а на ранок випросили хліба в крайній хаті якогось хутора. Жахливі ями під Уманню залишились позаду, однак Антін зовсім пристав. Я дивилась, як він їсть сухий чорний хліб, і стримувані сльози трясли мене, мов малярійну. Доївши й висипавши в рот крихти, Антін попросив нити. Я поплентала до баби, принесла кухоль води, і він винив усю до краплі. Поки ж я віднесла кухоль і повернулася назад, Антін спав просто на стежці. Я торсала його, і гукала, і знову торсала, тоді намагалася звести на ноги, і хоч брат став легенький, мов дитина, але й мої сили вичерпалися. Він так і не прокинувсь. Я пішла до баби, і вона, раз по раз озираючись на сусідські хати, допомогла мені внести Антона й покласти на лежанці. Він проспав увесь день і цілу ніч, а вранці, попоївши гарячого топтану з олійкою, ми подякували бабусі й пішли далі.

Учорашній хліб, уранішня картопля та доба сну трохи відновили Антонову силу, та згодом у нього почалася дизентерія.

Ми подибали ще повільніше, обминали великі дороги, забиті химерним німецьким транспортом, і в села заходили тільки в крайньому разі — аби випросити в добрих людей попоїсти. Моїх супутниць більше не було, вони кинули мене ще в Умані, коли я знайшла брата, і помандрували до інших таборів. Тепер не було кому вказувати дорогу й ми йшли майже навмання, тільки в селах розпитували декого. Відпочивали частіше й частіше, бо захворіла й я. Ця хвороба, звична для кожної жінки, вдома так не дошкуляла, однак тепер сили полишали мене, і хтозна чи дісталися б ми домівки, якби випадкові люди не взяли нас на воза. То були двоє вже літніх дядьків. Звідки вони їхали, ми не питали, бо в такі часи найкраща рекомендація для людини — мовчанка. Ми сіли на воза, і пара добрих коней довезла нас до Веприків, а то вже вдома, бо звідти видно й наш Яр, і Діброву за Яром.

Я оклигала швидко, бо в вісімнадцять років людина може знести багато, брат же зовсім охляв, і я вперше побачила, що він уміє плакати. Сльози полилися з його очей, коли він уздрів батьківську хату, і дружину з великим животом, і п'ятирічного сина Антося. По тому я ще багато разів спостерігала, як він раптом починає тремтіти всім тілом і кусати губи. Яких то страждань, думала я, треба зазнати людині, щоб вона так ото ослабла не тільки фізично, а й морально...

Дорогою ми з братом майже не розмовляли. Усі сили його йшли на те, аби встояти на ногах і ступити ще бодай кілька кроків. Заговорив Антін лише через добрий тиждень і враз неначе став схожий на того Антона, якого я знала змалечку. Риси худезного обличчя його трохи розім'якли й ожили. Того випадку в домі Максима Нетреби ми більше не згадували. Брат