Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

— Сатановский тракт более-менее. И с автомобилем Вам подсоблю. Как же не подсобить! — розплився у посмішці комендант Волочиська.

— Вот и чудно!

Марко підвівся. Відчував себе злегка захмелілим. Якби якийсь самопал, а не французький коньяк, то, певно, і сп’янів би…

— Я вот что хотел Вас попросить, Порфирий…

Марко дістав з нагрудної кишені гроші.

— Нет-нет, ни в коем случае! У нас обеспечение горючим прекрасное, даже не думайте… — запротестував Кашин, гадаючи, що Валеріан Клеверов збирається розрахуватися за бензин для автомобіля. — Доставим Вас в Каменец в лучшем виде, с ветерком!

— Я не о том, Порфирий, хотя, если необходимо, то с удовольствием оплачу эту поездку, — Марко відрахував купюри. — Вот на эти деньги, хочу Вас попросить, купите тому человеку, который меня сюда проводил, Василию Семенюку, сапоги добротные, отрез материи хорошей для костюма, жене побрякушку какую, ну а остальное положите в сапог. И отдайте все. Он товарищ правильный и мне для дела понадобится. Хорошо в этом городе иметь своих людей, которые пользуются уважением у местных.

— Да куркуль он… Недобиток вражеский, чуждый революционому классу элемент! — похитав головою Кашин. — Руки все не доходят у меня взяться за его шкуру!

Марко зобразив хмільну посмішку на півобличчя.

— Порфирий… Ежели этого куркуля и вражеского классового элемента на свою сторону переманить, получите картину по остальной братии. Без шума и лишних усилий. А ежели его к ногтю, так толку мало будет. Остальные затаятся. Уж позвольте мне моими методами поработать…

— Виноват… Конечно, — тут же дав заднього Кашин. — Я, Валериан Алексеевич, человек прямолинейный и методам работы сотрудников дипломатической миссии не обучался.

— То-то и оно! — Марко підняв вгору вказівного пальця. — Как, Вы думаете, мы с поляками работаем? А вот так и работаем. И кнутом, и пряником… Но пряники все любят, а потому и сговорчивее становятся. Уж не откажите мне в любезности, побеспокойтесь на счет моей просьбы… Большие виды у меня на товарища Семенюка… Для общей пользы, разумеется.

— Как пожелаете, — кивнув Кашин. — Просьбу Вашу, конечно, исполню и сообщу Вам обязательно.

— Вот и прекрасно.

Марко клацнув замком свого саквояжа, потиснув руку коменданту.

— Да… и Зоечке от меня привет, скромнице Вашей. Уже в предвкушении нашего с ней более близкого знакомства…

— Обязательно передам. Обязательно, Валериан Алексеевич. Ждем возвращения, — Кашин задоволено потряс Шведові руку.

За годину Марко вже прямував на Кам’янець особистим автомобілем волочиського коменданта Порфирія Кашина. Вранішній коньяк давно вивітрився. Голова працювала чітко.

Попереду була найвідповідальніша частина його впровадження, тож поки водій керував автівкою, Марко подумки розкладав і складав деталі, прораховував ходи, наче вів сам із собою шахову партію.

За звичкою торкнувся пальцями сорочки на грудях… Ні срібної ладанки, ні обручки біля неї не було. Залишив усе Лізі, бо яка може бути ладанка у співробітника радянської спецслужби? Вона сказала, що не зніматиме ланцюжка з ладанкою й обручкою до самого його повернення.

Так воно і краще буде… Вони були разом так мало часу, але хтозна, може, він залишив Елізабет вагітною і його ладанка з Ісусом Тарнорудським буде їй і їхній майбутній дитині охороною? Від цієї думки на душі стало тепло: от якби й справді так сталося! І ще — якби він зумів до неї повернутися…. Хіба це занадто нездійсненне бажання?

Думки про Елізабет від самого від’їзду свідомо гнав з голови. А вона взяла і прийшла до нього сама, уві сні цієї ночі! Господи! І знову, знову змушує думати про неї!

Марко потер обличчя. Заради Бога… тільки не зараз, Лізо! Тільки не зараз, моя кохана, дорога, солодка дівчинко! Не зараз!

А з Кашиним треба бути обережним. Він не такий простий, як видається. Але якщо Порфирій вирішив ловити його на спідницю, то треба і далі вдавати, що він готовий легко упійматися на Зойчині принади.

Схоже, у Кашина це старий, заїжджений прийом, добре випробуваний і, вочевидь, достатньо результативний.

Зоєчка з Кашиним, звісно, має близькі стосунки, і він її без докорів сумління під цікавих йому людей підкладає. Але якщо із Зоєчкою правильно усе повернути, то можна отримати гарного інформатора. Головне, аби тим мудро скористатися і самому не втрапити у пастку.

«А не шкода тобі її, Марку? Ти ж не знаєш її життя, не знаєш, чому вона пішла служити радянській владі!»

Остапенко з таких думок би тільки посміявся і порадив би йому не брати дурне до голови, а важке до рук. Зрештою, він матиме змогу ще зрозуміти, хто така ця Зоєчка і як із нею можна буде попрацювати. Зараз найголовніше — Кам’янець.

Ще й тиждень не минув після того, як його вечірній гість відбув до Кам’янця, коли Василя Семенюка викликали до комендатури. Йшов як на заріз, хвилювався: може, того пана у Кам’янці розкрили? Може, біда з ним трапилася? Може, щось із власного минулого випливло? Але якби так, то прислали б за ним солдатів, хату обшукали, перевернули 6 усе догори дриґом, а його самого заарештували 6 та й по всьому. А тут…

— Уж не знаю, чем ты, Семенюк, угодил товарищу Клеверову, — мовив комендант Кашин, — но только очень просил он меня отблагодарить тебя за оказанную тобой услугу, словно это услуга, а не долг каждого советского человека. Ну, как бы там ни было, товарищ Клеверов, как я понял, человек весьма сентиментальный. Потому принимай от него в благодарность новые яловые сапоги, отрез на костюм тебе, бабе твоей отрез на новое платье… И в сапоге левом — еще кое-какие деньги. Балует тебя советская власть, Семенюк, слышишь, тебе говорю!

— Та не варто було! Я ж не за подарунки… — зніяковів Василь. — Я ж нічого не просив… та й не зробив нічого такого.