Читати книгу - "Кобзар"

Сльози молодії. І тепер я розбитеє Серце ядом гою, І не плачу, й не співаю, А вию совою. Отаке-то, що хочете, То те і робіте: Чи голосно зневажайте, Чи нишком хваліте Мої думи; однаково Не вернуться знову Літа мої молодії, Веселеє слово. Не вернеться… І я серцем До вас не вернуся. І не знаю, де дінуся, Де я пригорнуся, І з ким буду розмовляти, Кого розважати, І перед ким мої думи Буду сповідати? Думи мої! літа мої, Тяжкії три літа, До кого ви прихилитесь, Мої слії діти? Не хилітесь ні до кого, Ляжте дома спати… А я піду четвертий год Новий зострічати; Добридень же, новий годе В торішній свитині, Що ти несеш в Україну В латаній торбині? «Благоденствіє, указом Новеньким повите». Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись.

22 декабря 1845, Вьюнища

Заповіт

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отойді я І лани, і гори - Все покину і полину До самого бога Молитися… а до того Я не знаю бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сем'ї великій, В сем'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.

25 декабря 1845, в Переяславі

Лілея

«За що мене, як росла я, Люде не любили? За що мене, як виросла, Молодую вбили? За що вони тепер мене В палатах вітають, Царівною називають, Очей не спускають З мого цвіту? Дивуються, Не знають, де діти! Скажи мені, мій братику, Королевий Цвіте!» «Я не знаю, моя сестро». І Цвіт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву До білого пониклого Личенька Лілеї. І заплакала Лілея Росою-сльозою… Заплакала і сказала: «Брате мій, з тобою Ми давно вже кохаємось, А я й не сказала, Як була я людиною, Як я мордувалась.

Моя мати… чого вона, Вона все журилась І на мене, на дитину, Дивилась, дивилась І плакала. Я не знаю, Мій брате єдиний! Хто їй лихо заподіяв? Я була дитина, Я гралася, забавлялась, А вона все в'яла Та нашого злого пана Кляла-проклинала. Та й умерла… А мене пан Взяв догодувати. Я виросла, викохалась У білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина. Пан поїхав десь далеко, А мене покинув. І прокляли його люде, Будинок спалили… А мене, не знаю за що, Убити - не вбили, Тілько мої довгі коси Остригли, накрили Острижену ганчіркою. Та ще й реготались. Жиди навіть нечистії На мене плювали. Отаке-то, мій братику, Було мені в світі. Молодого, короткого Не дали дожити Люде віку. Я умерла Зимою під тином, А весною процвіла я Цвітом при долині, Цвітом білим, як сніг, білим! Аж гай звеселила. Зимою люде… боже мій! В хату не пустили. А весною, мов на диво, На мене дивились. А дівчата заквітчались І почали звати Лілеєю-снігоцвітом; І я процвітати Стала в гаї, і в теплиці, І в білих палатах. Скажи ж мені, мій братику, Королевий Цвіте: Нащо мене бог поставив Цвітом на сім світі? Щоб людей я веселила, Тих самих, що вбили Мене й матір?.. Милосердий, Святий боже, милий!» І заплакала Лілея, А Цвіт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву На білеє пониклеє Личенько Лілеї.

[25 липня 1846 Київ]

Русалка

«Породила мене мати В високих палатах Та й понесла серед ночі У Дніпрі скупати. Купаючи, розмовляла Зо мною, малою: «Пливи, пливи, моя доню, Дніпром за водою. Та випливи русалкою Завтра серед ночі, А я вийду гуляти з ним, А ти й залоскочеш. Залоскочи, моє серце: Нехай не сміється Надо мною, молодою, Нехай п'є-уп'ється Не моїми кров-сльозами - Синьою водою Дніпровою… Нехай собі Гуляє з дочкою. Пливи ж, моя єдиная. Хвилі! мої хвилі! Привітайте русалоньку…» - Та й заголосила, Та й побігла. А я собі Плила за водою, Поки сестри не зустріли, Не взяли з собою. Уже з тиждень, як росту я. З сестрами гуляю Опівночі. Та з будинку Батька виглядаю.

А може, вже поєдналась З паном у палатах? Може, знову розкошує Моя грішна мати?» Та й замовкла русалочка, В Дніпро поринула, Мов пліточка. А лозина Тихо похитнулась.

Вийшла мати погуляти - Не спиться в палатах. Пана Яна нема дома, Ні з ким розмовляти. А як прийшла до берега, То й дочку згадала. І згадала, як купала І як примовляла. Та й байдуже. Пішла собі У палати спати. Та не дійшла,- довелося В Дніпрі ночувати. І незчулась, як зуспіли Дніпрові дівчата - Та до неї, ухопили Та й ну з нею гратись, Радісінькі, що піймали. Грались, лоскотали, Поки в вершу не запхали.. Та й зареготались. Одна тілько русалонька Не зареготалась.

[9 серпня 1846, Київ]

Відьма

Поема

Молюся, знову уповаю, І знову сльози виливаю, І думу тяжкую мою Німим стінам передаю. Озовітеся ж, заплачте, Німії, зо мною Над неправдою людською, Над долею злою. Озовітесь! А за вами, Може, озоветься Безталання невсипуще І нам усміхнеться. Поєднає з недолею І з людьми і скаже Спасибі нам. Помолиться Й тихо спати ляже. І примиренному присняться І люде добрі, і любов, І все добро. І встане вранці Веселий, і забуде знов Свою недолю. І в неволі Познає рай, познає волю І всетворящую любов.

Коло осіннього Миколи, Обідрані, трохи не голі, Бендерським шляхом уночі Ішли цигане. А йдучи - Звичайне, вольниє - співали. Ішли, ішли, а потім стали. Шатро край шляху розп'яли, Огонь чималий розвели І кругом його посідали.

Хто з шашликом, а хто і так, Зате він вольний, як козак Колись-то був. Сидять, куняють, А за шатром в степу співає, Неначе п'яна, з приданок Додому йдучи, молодиця:

«Ой у новій хаті Полягали спати, Молодій приснилось, Що мати сказилась, Свекор оженився, Батько утопився. І.. гу…»

Цигане слухають, сміються. «І де ті люде тут возьмуться? Оце, мабуть, із-за Дністра, Бо тут все степ… Мара! Мара!» - Цигане крикнули, схопились. А перед ними опинилось Те, що співало. Жаль і страх! В свитині латаній дрожала Якась людина. На ногах І на руках повиступала Од стужі кров; аж струпом стала. І довгі коси в реп'яхах О поли бились в ковтунах. Постояла, а потім сіла Коло огню, і руки гріла На самім полум'ї. «Ну, так! Оженився