Читати книгу - "Фараон"

Пурпурова завіса на вівтарі захвилювалася, її складки набрали такої форми, наче звідти хотіла вийти людина.

— Будьте свідками, — заклинав зміненим голосом халдеєць, — небесні й пекельні сили! Хто порушить умову чи викаже її таємницю, хай буде проклятий…

«Проклятий!..» — повторив чийсь голос.

— І знищений… «І знищений…»

— В цьому видимому і в тому невидимому житті. Невимовленим ім’ям Єгови, від звуку якого здригається земля, море відступає від берегів, гасне вогонь, розпадаються елементи природи.

В печері знялася справжня буря. Здавалося, звуки сурем змішувалися ніби з відгомоном далеких громів. Завіса вівтаря знялася вгору, і з-за неї серед миготливих блискавиць з’явилися дивні примари, наполовину люди, наполовину рослини й тварини, переплутані між собою в клубок.

Раптом усе стихло, і Бероес поволі піднявся в повітря над головами трьох жерців.

О восьмій годині ранку гарранець Пхут повернувся до фінікійського заїзду «Під кораблем», де на нього чекали вже вкрадені злодіями мішки і скриня. Через кілька хвилин після нього з’явився довірений слуга Асаргадона, якого господар завів у підвал і коротко спитав:

— Ну, що?

— Я чатував цілу ніч на площі, де храм Сета, — відповів слуга. — Близько десятої вечора з саду, що за п’ять дворів від палацу «Зелена зірка», вийшло троє жерців. Один із них, з чорною бородою і волоссям, пішов через площу до храму Сета. Я кинувся за ним, але тут насунувся туман, і я втратив його з очей. Чи цей гарранець повернувся до палацу «Під зеленою зіркою» і коли — я не знаю.

Господар заїзду, вислухавши цю розповідь, ударив себе по лобі й забурмотів сам до себе:

— Якщо мій гарранець одягається, мов жрець, і ходить до храму, то він сам мусить бути жерцем. А коли в нього борода й волосся, то це жрець халдейський. А якщо він потай зустрічається з тутешніми жерцями, то тут є якесь ошуканство. Не казатиму про це поліції, бо ще вскочу в якусь халепу. Але сповіщу про це комусь із високих сідонців, бо тут пахне зиском якщо не для мене, то для наших.

Незабаром повернувся другий посланець. Асаргадон і його повів до підвалу і почув від нього таке:

— Я цілу ніч простояв навпроти палацу «Під зеленою зіркою». Гарранець був там, напився і такий зчинив галас, що аж поліцейський мусив стукати до воротаря.

— Що ти кажеш? — перепитав господар. — Гарранець був у палаці «Під зеленою зіркою» цілу ніч і ти його там бачив?

— Не лише я, а й поліцейський.

Асаргадон покликав першого слугу і звелів кожному з них повторити свої свідчення. Вони повторили, кожен своє. З цього виходило, що гарранець Пхут цілу ніч пиячив у палаці «Під зеленою зіркою» й ні на хвилину не виходив звідти, і водночас — що він пізно ввечері пішов до храму Сета й не повертався звідти.

— О!.. — бурмотів фінікієць. — У цьому криється велике ошуканство!.. Треба якнайшвидше повідомити старійшин нашої фінікійської громади, що той хетт може бути водночас у двох місцях. Заразом попрошу його, щоб забрався з мого заїзду. Не люблю таких, що мають дві личини — одну свою, другу — про запас. Бо то — або великий злодій, або чаклун, або змовник.

Оскільки Асаргадон боявся таких речей, він про всяк випадок убезпечив себе молитвами до всіх богів, які прикрашали його заїзд. Потім він подався до міста й повідомив про нічні події старійшину фінікійської громади, а також старійшину цеху злодіїв. Повернувшись додому, він викликав десятника й заявив йому, що гарранець Пхут — людина дуже небезпечна. Нарешті він запропонував гарранцеві виїхати з його заїзду, якому він не приносить ніякого зиску, а тільки клопіт та збитки.

Пхут охоче погодився і сказав господареві, що він цього ж вечора відпливає до Фів.

«Щоб ти не вернувся звідти! — подумав гостинний господар. — Щоб ти згнив у копальнях або впав у річку на поживу крокодилам!»

Розділ двадцять перший

Подорож наступника трону почалася в найкращу пору року — у місяці фаменут (кінець грудня, початок січня).

Вода вже наполовину спала, оголюючи все нові клапті землі. Від Фів пливло до моря багато плотів з пшеницею. В Нижньому Єгипті збирали конюшину й кассію. Апельсинові й гранатові дерева вкрились рясним цвітом, а на полях сіяли й садили люпин, льон, ячмінь, боби, квасолю, огірки та іншу городину.

Супроводжуваний до мемфіської пристані жерцями, найвищими державними сановниками, гвардією його святості фараона та величезними натовпами народу, царський намісник Рамзес зійшов на позолочену барку близько десятої години ранку. Під помостом, на якому стояли намети з дорогої тканини, двадцять воїнів працювали веслами, а біля щогли та на обох кінцях судна зайняли місця найкращі водні інженери. Одні стежили за вітрилами, другі командували веслярами, треті скеровували рух судна.

Рамзес запросив на свою барку найдостойнішого верховного жерця Мефреса і святого отця Ментезуфіса, які мали супроводити його протягом усієї подорожі та допомагати в Справах урядування. Запросив він також і достойного номарха Мемфіса, що мав провести царевича до меж своєї провінції.

За кількасот кроків перед судном намісника плив чудовий корабель достойного Отоеса, номарха сусідньої з Мемфісом провінції Аа. За баркою царевича вишикувалися численні човни, що везли почет, жерців, воєначальників та сановників.

Слуги царевича з провізією виїхали ще раніше.

Ніл до Мемфіса тече між двома пасмами гір. Далі гори звертають на схід і на захід, а річка ділиться на кілька рукавів, води яких плинуть широкою рівниною до моря.

Коли корабель відчалив від пристані, царевич мав намір поговорити з верховним жерцем Мефресом. Але в цю хвилину юрба на березі зняла такий несамовитий крик, що царевич мусив вийти з намету і показатися народові.

Проте крик захоплення все зростав і ширився. На обох берегах річки все збільшувалися юрби напівголих робітників та святково вбраних міщан. У багатьох на головах були вінки, і майже всі тримали в руках зелені гілки. В одних гуртах співали, в інших — грали на флейтах та на бубнах.

Журавлі, що густо стриміли вздовж ріки, стояли тепер нерухомо. Натомість по Нілу кружляв цілий рій човнів. Веслярі кидали квіти під корабель наступника трону. Деякі самі стрибали в воду і пливли слідом за баркою.

«А вони вітають мене так само, як і його святість фараона!» — подумав царевич.

І велика гордість сповнила його серце, коли він дивився на ці стрункі кораблі, які міг зупинити одним жестом, на ці тисячі