Читати книгу - "Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]"

Дідусь у чорному сурдуті — Данило Йванович Криницький — підводиться перший. Старечим, надтріснутим голосом він, сердитий і роздратований, виступає проти коробок модерного стилю. Вилаявши модерне і назвавши індустріялізовані коробки індустріялізованим паскудством, він просторо й балакуче починає говорити про старовинну запорозьку церкву в Новомосковському.

— Найдорожчий вияв січового творчого духу в архітектурі! Справжня творчість запорожців. Вона — ця церква повинна бути зразком. Повинна лягти в основу всіх архітектурних канонів!

Дитино! Він не уявляє собі небезпеки подібних пасішницьких заяв. Забути, що він промовляє не на засіданні губерніяльної Науково-архівної комісії двадцять п'ять років тому в присутності високопреосвященнішого Агапіта, архиєпископа Катеринославського й Таврійського, і не на Археологічному з'їзді під головуванням графині Уварової, а за соціалістичної революції, коли всі слова повинні бути в леті, розпечені й вогняні, підпорядковані суворій дисципліні соціяльних зрушень.

Я з страхом дивлюсь на другого діда, нестримного й галасливого, з традиційним виглядом стилізованого в українському етнографічному стилі Фалстафа, якого ще він встругне колінця, цей бурхливий збирач люльок, килимів, вишивок, плахт, чумацьких возів, Мамаїв і анекдотів? Мої побоювання справджуються. Кінчає один, виступає другий. Вони діють єдиним фронтом. Один пропаґував січовий церковно-запорізький, другий виступив, як і треба було гадати, провідником традицій селянської хати. Дерева, соломи й очерету.

Я гірко зідхаю. І за що це мені? Усі ж ці сьогоднішні промови й заяви записані будуть на відповідному місці в книгу живота моєго! Я нервуюсь. Я то підводжусь, то сідаю, то витягаю з кишені носову хустку, то знов ховаю її. Я пересідаю з місця на місце, з канапи на ліжко, з ліжка на бильця крісла. Я не находжу собі притулку. В кімнаті напалено, тісно, душно, хаос, безладдя, сумбур, нісенітниця.

На якого диявола поїхав я сюди? Яка лиха година загнала мене сюди до цього кащенківського міста? І все то цей яхидний наш секретар, цей Стрижиус, це він підбив мене поїхати сюди. Аджеж я зовсім нікуди не хотів їхати. Усе він, певно, [знав,] він передбачав, що, приїхавши сюди, я потраплю в таку прикру халепу. Мене охоплює тривога й нудьга. Холонуть кінчики пальців. Стигне, безпомічно зривається й падає десь у провалля серце. Хто зна, які найнеприємніші поголоски підуть завтра по місту з приводу оцих сьогоднішніх зборів у мене в готельній кімнаті!

Невжеж я приїхав сюди тільки для того, щоб з самого початку поринути в напружену атмосферу суперечок, протестів, скарг, що кожна з них для кожного з присутніх може обернутись в найкатастрофічніше обвинувачення, наслідки якого навряд чи можна передбачити завчасно. Хто може ручитись, що вже завтра не скажуть, що приїхав оце собі такий один, зібрав у себе в номері готелю всіляких людей, вітав їх, тиснув їм руки, якнайлюб'язніше припрошував кожного з них сідати і… І багато ще чого всякого такого й не такого скажуть. І нема для тебе жадного виправдання!

Краще не слухати й не думати. Я підводжусь і йду до вікна, спираюсь ліктями на мармурову дошку підвіконня, відчуваю спітнілими долонями рук холод мармуру і дивлюсь на вулицю. Зеленяві присмерки поглинають темне листя вечірніх дерев. На дроті спалахують сині й бузкові вогні електричного сяйва. По бульвару на проспекті з глухим гуркотом біжить відкритий вагон трамваю. Який безтурботний спокій там назовні!.. Але, навіть і висунувшись з вікна, я чую, що говорять в кімнаті. Я рву хустинку, я жую її, зубами я розриваю її в сліпому гніві. Зм'явши, я викидаю подерту ганчірку геть за вікно.

Найбільше з усіх галасує шановний Петро Петрович Півень. Він уже позбувся почуття тієї стурбованости, що на деякий час полонила його.

Він вистрибнув, він викотився, круглий і кремезний, з крісла. Він вигукує й кричить. Він трясе кулаками перед обличчям промовця.

— Навіщо, кому здалося отоє то як його Маркуз'є, Кармуз'є, Баркуз'є, коли в нас, українців, є отая гарна, чепурна хата, білою глиною мазана, соломою або комишем укрита, що, певно, існує споконвіку, ще від тої днини, коли Бог створив першу людину, першого українця з люлькою, чубом та широкими штанями на очкурі! — каже він, кавунно-круглий червонощокий дід балаганним тоном етнографічного простака-бляґера.

Що йому, цьому кремезному дідові, степовому рибалці з самарських плавень, до РАППу, до диктатури авербахівських адептів, які з невблаганністю маленьких пап усі стилі й усі епохи, усі твори й усіх мистців розкладають по різних полицях клясової приналежности, дарма що вони самі годуються при тому каламутною, сумнівної якости ідеологічною рідиною, видаючи — безпомічні еклектики — галасливі заяви лівобуржуазного снобізму Парижу й Берліну про технічний індустріальний стиль за остаточні гасла пролетарської доктрини.

Розмахуючи волосатим кулаком, проголошуючи хату за джерело всіх народніх доброчинностей, дід, спалений дніпропетровським сонцем, гне свого з ідилічною безпосередністю провінціяла, з наївною простодумністю шатобріянівського ірокеза, з щирою ясністю абстрактної руссоїстичної людини.

Він виступає на захист порогів.

— Жили без Дніпрельстану, проживемо без нього й далі. Світили лойовим каганцем наші батьки, світитимемо ним і ми. А як жити без порогів, без степу, без хати й без паляниці на столі, на покуті?..

Він лютує. Червоний і гнівний, він наближає своє обличчя до обличчя Бирського і, склавши пальці в відому етнографічну комбінацію, тиче її йому під ніс і каже:

— Щоб ми тобі віддали нашу хату за Карбузьє!.. А цього покуштувати не хочеш?

Вибух голосного реготу потрясав кімнату.

Тріюмфуючи, як переможець, Петро Петрович повертається до свого місця, пірнає в м'які глибини крісла й, витягнувши хустку, витирає широку спітнілу лисину.

Станислав Бирський стоїть в кутку кімнати, спираючись руками на спинку стільця, байдужий і нерухомий, удаючи, що він ні на що не реаґує. Проклямована ним реальність перебуває по той бік приступної для звичайних людей. Він почуває себе суворим охоронцем країни, куди жаден непосвячений не ввійде.

Я відходжу од вікна, коло якого я стояв, спиняюсь перед трюмо й поринаю в його глибинні води. Я вдивляюсь в холодний блиск скла, сумнівний і двозначний, де все повторено в своїй цілковитій тотожності і де все обернено й подвоєно: стривожений я, що стою перед самим собою, стрічка вишиваного коміра на сорочці, чорне пасмо Ґулиного волосся, жовтий віск обличчя, синяве коливання тютюнового диму, присмерки літних карнізів під стелею, горішні півкола високих вечірніх вікон.

Ілюзорна умовність дзеркальних відблисків одкривала перед моїми очима далечінь, якої немає й яка здається в своєму відчуженні примарою сну. Я сню.

Тоді я прокидаюся від снів. Мене кличуть. До мене звертаються, вимагаючи, щоб я виступив і уточнив справу. Чи «напостівські» гасла в