Читати книгу - "Навіжені в Перу"

згоріла електропроводка. З тутешнього ЖЕКу на місце аварії було негайно вислано загін швидкого реагування чисельністю у дві бойові одиниці, цебто двох монтажників, які відразу ж приступили до ремонтних робіт. Скрупульозне слідство показало, що на ранок електропостачання було відновлено, а діти чомусь почали обзиватися негарними словами й оскаженіло паплюжити всіх наліво і направо.

Завідуюча так і не змогла встановити зв’язок між двома вищезгаданими подіями, а тому вирішила звернутись за допомогою до начальника ЖЕКу. Старанна жіночка подзвонила у контору і попрохала начальника переговорити з майстрами, які здійснювали ремонт, — може, вони помітили щось незвичайне, перебуваючи у кімнаті з дітьми, щось таке, що дозволить пролити світло на загадковий феномен спалаху лихослів’я у дитячому дошкільному закладі, який до сьогодні лишався невідомим науці.

Начальник ЖЕКу все зрозумів і викликав бойові одиниці, цебто загін швидкого реагування, до себе в кабінет. Він сильно грюкнув кулаком по столу і сказав, щоб вони викладали все начистоту. Бідолашні монтажники розвели руками і повідомили, що нічого підозрілого не бачили і навіть гадки не мають, що такого могло трапитися з дітлахами. Начальник, утім, їм не повірив і наказав настрочити доповідну, що й було виконано без зволікань прямо у нього в кабінеті.

Через кілька днів написану трудягами цидулку офіційним листом (з обов’язковим повідомленням про доставку) відіслали завідуючій у дитячий садок № 83. Ось що писалося в даному документі: «Ми ні в чому не винні. Ми просто виконували ремонт електричних мереж. Стьопа паяльником паяв дроти, а я тримав драбину. Аж раптом розплавлене олово почало капати зі Стьопиного паяльника прямо мені на голову. А я тоді й кажу: „Стьопо, будь ласка, не треба мені більше розпеченим оловом на голову капати“. От і все». Відтак слідство зайшло в глухий кут, і, як ви розумієте, істинний перебіг подій, що призвів до таких жахливих наслідків у дитсадку № 83, нам уже ніколи не встановити.

Групу невдовзі розформували, одначе травма у Тьомика лишилася назавжди.

3

Так отож, все почалося з хом’яків, оскільки саме після того пам’ятного інциденту в дитсадку № 83 Тьомику купили першого хом’яка. Його батьки готові були на що завгодно, аби дитя врешті-решт відновилося від того страхітливого морального потрясіння.

Хом’як був тлустим, кошлатим і неповоротким. Глибоко філософського складу характеру. Справжнісінький хом’ячище! Тьомик прозвав його Кузею.

На противагу всім іншим гризунам, котрі зазвичай ганяють кругом і сіпаються, мов психопати, Кузя дуже мало рухався. Зате він багато їв. Попоївши, хом’як всідався на підвіконня, спирався боком на горщик з кактусом і спрямовував вдумливий погляд у далечінь, час від часу по-філософськи пчихаючи і ворушачи вусиками. Артем у таких випадках завжди вмощувався поряд зі своїм маленьким другом, і вже разом вони довго-довго спостерігали за життям невгамовного міста з висоти сьомого поверху. Хлопчик по-справжньому полюбив свого хом’ячка.

І все було чудово, аж раптом одного дня батьки Тьомика подумали, що Кузі, певно, нуднувато самому, і вирішили влаштувати їхньому улюбленому гризунчику — як би то краще висловитися?.. — любовне рандеву. Спеціально для цього товстозадому філософу притягнули від сусідів з паралельного під’їзду молоденьку й вертку хом’ячиху. Ясне діло, предки розраховували, що звірятка не просто приємно поспілкуються, але й — на радість їм самим та сусідам — успішно спаруються…

Слід відзначити, попри загальну вайлуватість Кузя не спасував. Попервах кудлатий товстун навіть страшенно зрадів. Побачивши молоденьку самичку, він збуджено запищав і з небаченою спритністю кинувся на хом’ячиху. З розгону він збив її з ніг, повалив і підім’яв під себе. Потому зайняв зручну позу зверху, гордо задер маленького рожевого носика догори, зробив кілька характерних ритмічних рухів і… помер. Ось так от просто, ні сіло ні впало, скорчився, завалився на спину і, образно кажучи, відкинув копита.

Маленький Артем довго й тяжко сумував за загиблим приятелем. Він так сильно переживав, що батьки… надумали знову подарувати йому хом’яка! (Як у тому анекдоті: «В’єтнамці не здаються! Карпенко, снаряди!»)

Наступними маленькому Артему купили двох крихітних джунгариків[38]. Чому зразу двох? То все через ту дурепу в зоомагазині. Цілком логічно, що мама Тьомика спершу хотіла придбати тільки одного манюнього хом’ячка, однак дівчинка-продавець у магазині повідала, що джунгарику буде нудно самому і незабаром він зачахне від самотності. Мама, зі щемом у серці пригадавши останні синові істерики, сказала, що цього аж ніяк не можна допустити, і прихопила з собою ще одного короткохвостого гризуна тієї ж породи. Таким чином того вечора вона принесла додому дві в’юнких сріблясто-сіро-чорних грудочки. Тьомик перестав квилити і вперше за останні кілька тижнів посміхнувся.

Коли Артем вперше продемонстрував мені своїх нових улюбленців, він повідомив, що хомки, вочевидь, є братами-близнюками. Принаймні, хлоп’я абсолютно їх не відрізняло. Через тотальну зовнішню схожість давати кличку кожному хом’яку окремо просто не мало сенсу, і мій товариш вигадав для них комплексну назву. Він охрестив своїх джунгариків скромно й невигадливо — Бізони.

Спливло не так багато часу і несподівано виявилось, що нові Тьомикові приятелі точно не є братами, позаяк однієї темної зимової ночі у їхній клітці припожалувало на світ п’ятеро маленьких бізонів, чи то пак, перепрошую, хом’ячків. Дитинчата були сліпі, голі й кволі і чимось скидались на маленькі рожеві шматочки гуми. Двох із них, підкоряючись незрозумілим природним інстинктам, самиця загризла, однак інші троє росли здоровими та жвавими і за кілька тижнів уже ні в чому не поступались своїм предкам. Аби не розводити дома балаган, батьки спихнули всіх трьох малолітніх джунгариків найближчим родичам (звісно, попередньо спитавши у Артема дозволу) — передали, як кажуть, «у хороші руки».

Зауважимо, що молоденька продавщиця із зоомагазину казала правду: удвох Бізони аж ніяк не нудьгували. Після першого, так би мовити, акту злуки вони неначе показилися і почали розмножуватись квапливіше, ніж китайці, що готуються до ядерної війни, чи не кожен місяць приводячи новий виводок. Не пригадую точно, але десь на п’ятому чи шостому місяці у Тьомика закінчились родичі та друзі, в яких ще не було джунгарських хом’ячків. Я сам тримав у себе вдома в трилітровій банці двох крихітних «біженців».

Артемові предки не знали вже, що робити. Побоюючись травмувати ніжне хлопчаче серце, вони не ризикували позбуватись поповнення, внаслідок чого кількість джунгариків почала множитися у геометричній прогресії. Через два місяці Бізонів можна було цілком заслужено і справедливо називати стадом.

Взагалі особливістю джунгарської породи є неймовірна верткість та спритність. Хто хоч колись тримав у себе вдома мініатюрних джунгариків, знає, що вони шмигляють швидше, ніж думають. І саме в цьому криється їхня найбільша проблема. Випускати Бізонів на