Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

У війнах, що велися Золотою Ордою на Кавказі, суздальські, а пізніше московські дружини брали постійну участь. Побачимо це в текстах, поданих нижче;

1269–1271 роки. Суздальські дружини брали участь у військах хана Менгу-Тимура у військовому поході на Візантію — прародительку православної віри, що зайвий раз підтверджує факт перенесення титулу Царя в Російській православній церкві того часу з візантійського престолу на татаро-монгольський;

1275 рік. Суздальські частини у складі татаро-монгольських військ брали участь у військовому поході на Литву;

1270–1278 роки. Війська суздальських улусів у складі ординських військ під керівництвом татарських темників учинили завойовницький військовий похід на Кавказ.

Ось кілька підтверджувальних виписок про ці військові походи:

«Менгу-Тимур, хан Золотої Орди у 1266–1282 (роках). Онук хана Батия. За його правління татари… із союзними (це ж треба, назвали васалів — союзниками! — В. Б.) рус(ькими) (і тут набрехали, тільки — суздальськими! — В. Б.) князями вчинили походи на Візантію (1269–1271), Литву (1275), Кавказ (1277)» [9, том 16, с. 66].

Із цієї виписки видно, як непристойно далі брехали російські комуністи-державники, гірше від «царських письменників історії».

«… інші князі — Борис Ростовський, Гліб Білозерський, Федір Ярославський і Андрій Городецький, син Невського… — повели військо в Орду, щоб разом із Ханом Менгу-Тимуром іти на кавказьких Яссів, або алан, із яких багато хто не хотів коритися Татарам і затято протистояв їхній зброї. Князі наші завоювали Ясське місто… спалили його, взявши велику здобич, бранців, і цим подвигом заслужили неабияке благовоління Хана… ходили й наступного року… єдино виконуючи волю Хана…» [1, том IV, с. 227];

1281–1290 роки. Суздальські дружини в складі татаро-монгольських військ брали участь у військових завойовницьких походах в Угорщину, Польщу, Іран. Усі походи були невдалими, з великими втратами. Тому в російській літературі та історії про них мовиться дуже мало й мимохідь [18, с. 312];

1319–1320 роки. Хан Узбек на чолі татаро-монгольських військ із залученням суздальських і московських дружин вчинив похід на Арран — володіння Хулагуїдів на території сучасного Азербайджану;

1330 рік і далі. Суздальські й московські військові дружини були послані в повалений монголами Китай, де виступали як окремий полк гвардії, представляючи Золоту Орду в церемоніальних торжествах.

«Обмін підданими для військової служби між уділами (улусами. — В. Б.) Монгольської імперії відбувався ще в XIV столітті. Узбек, хан Золотої Орди, як Чингісид, мав у Китаї великі земельні володіння, з яких отримував дохід (до речі, не менші володіння хан Узбек мав і в Московії! — В. Б.). Зате він поставляв зі свого (великого. — В. Б.) улусу воїнів, росіян (московитів. — В. Б.) і ясів, до складу Імператорської (мається на увазі татаро-монгольська імперія. — В. Б.) гвардії в Пекін. Там у 1330 р. був сформований «Охоронний полк із росіян (московитів. — В. Б.), що прославляв вірність» (вірність імперії. — В. Б.). Полк був розквартирований на північ від Пекіна, і в мирний час військові поселенці поставляли до імператорського столу дичину й рибу» [18, с. 350];

1335–1336 роки. Хан Золотої Орди Узбек удруге вчинив похід на Арран — володіння Хулагуїдів на території сучасного Азербайджану, до якого, як завжди, залучив війська Московського князя [9, том 26, с. 483];

1339–1340 роки. За вказівкою хана Узбека ординські й московські війська намагалися підкорити Смоленське князівство, яке на той час не входило до складу Великого Литовського князівства. Похід військ виявився невдалим. Послухаймо М. М. Карамзіна:

«… Іоанн (Іван) Олександрович (князь Смоленський. — В. Б.)… вступивши в союз із Гедиміном (великий князь Литовський. — В. Б.), захотів… цілковитої незалежності… Узбек… відрядив у Росію (Смоленськ до середини XIV століття не входив до складу татаро-монгольської імперії. — В. Б.) Могольського Воєводу Товлубія і наказав усім нашим (московським і суздальським) Князям іти на Смоленськ… Здавалося, що об'єднані полки Моголів і Князів Російських (лише московсько-суздальских. — В. Б.) повинні були одним ударом розтрощити Державу Смоленську, але, підступивши до міста, вони тільки глянули на стіни й, не зробивши нічого, відійшли!» [1, том IV, с. 286–287].

Тут не варто дивуватися «доважку брехні». Татаро-монголів ніколи не лякали стіни. Вони злякалися литовсько-українських військ, які виступили на боці Смоленська;

1356–1357 роки. За вказівкою хана Джанібека, який правив Золотою Ордою з 1342 до 1357 року, московські дружини брали участь у військовому поході хана в Персію. Саме у війська на Кавказ був викликаний митрополит Алексій, щоб лікувати жону хана Джанібека — Тайдулу. А тепер зіставмо два цікаві факти з різних джерел. Отже, читаймо:

«Джанібек, хан Золотої Орди в 1342–1357 роках, син і спадкоємець хана Узбека… Активно втручався у внутр (ішні) справи рус(ьких), (тобто суздальських. — В. Б.) князівств і Литви… У 1356 році Д(жанібек) вчинив похід в Азербайджан (Персію. — В. Б.), захопив Тебріз і посадив там намісника… По дорозі назад в Орду Д(жанібек) загинув (1357 рік. — В. Б.)» [9, том 8, с. 192].

«Жона Чанібекова (Джанібека. — В. Б.), Тайдула, страждаючи від тяжкої хвороби, вимагала його (митрополита Алексія. — В. Б.) допомоги… Алексій поїхав в Орду з надією на Бога й не обманувся, Тайдула видужала… Завоювавши в Персії місто Тавріс… і нав'ючивши 400 «вельблюдів», узятими як здобич коштовностями, цей Хан був (1357 року) підступно вбитий сином Бердибеком… Митрополит, очевидець настільки жахливої події, ледве встиг повернутися до Москви» [1, том IV, с. 315–316].

Навіть митрополити не були вільні у своїх діях. Беззаперечно виконували веління хана, супроводжували його у військових походах, роками жили при ставці Царя-Хана, вихваляли ханів у храмах як спадкоємців Бога на землі, закликали народ до покори єдиному Цареві-Ханові. Православна церква суздальської землі, а пізніше Московії, ретельно й чесно служила єдиній татаро-монгольській державі. Вона була необхідною складовою частиною єдиної Імперії й ніколи не противилася цьому призначенню. Московська церква цементувала підвалини ординської держави. Князів, які намагалися бунтувати проти татар, найчастіше відлучали від церкви й проклинали. І різні вигадки «великоросів» про так звану незалежність московської церкви від ханів — це звичайна брехня Російської імперії.

У цьому розділі хочу звернути увагу на ще дві серйозні події тих років.

Розповідаючи про участь суздальських і московських дружин у походах татаро-монгольських військ, ми дещо випередили події. Їхня участь у військовому поході 1356–1357 років випереджає низку знайомих нам московських князів того часу. Пригадаймо, ми спинилися на князі-московиті Юрію. Нам ще доведеться до нього повернутися, є дуже вагома на те причина.

Зараз хочу звернути увагу на той факт, що військовий похід 1356–1357 років проходив уже за життя другого так званого святого