Читати книгу - "Аналітична історія України"

Миру укладено разом із торговельною угодою про практично безмитну київську торгівлю в Константинополі, та передбачено всі формальності в’їзду киян до столиці, як і регламент їх перебування там. Однак, через п’ять років виникає потреба поширити договір новими статтями, щодо взаємної кримінальної відповідальності за злочини. Деталі угоди показують відносно високу розвиненість тодішнього права. Цього разу виряджується вже 14 послів, серед яких бачимо чотирьох попередніх – Карл, Фарлоф, Велмуд, Рулав та Стемід (тепер – Стемір). Останні імена, теж, переважно ґерманські. Зауважимо, що цього разу імена дещо змінені, але не так, щоб їх не можна було впізнати. Але, не будемо прискіпуватись до темної та невігласної людини, яка навіть слово «восвоясі» пише в різних місцях – на чотири різних способи.

* * *

Того ж 912 помирає «Ольгов-когань», та князем у Києві стає нарешті Ігор; від року їх прибуття минає рівно 30 років.

Загадкою є те, що Олег, буцім-то регент Ігора – за заповітом Рюрика, – не передав тому влади з повноліттям, як це завжди в такому разі передбачене: чому ж власне? До того, й своє княжіння Ігор розпочинає не по смерті Олега (912), а тільки наступного року; дивні справи.

Зі смертю Олега починають бунтувати деревляни, але Ігор замирює їх 814 та накладає данину, більшу від Олегової. А ще через рік літопис повідомляє про печенігів (перекручене «беш-ень» – п’ять народів), що приходять із Кипчацького степу.

Що там цього часу поробляють підкорені Олегом варяги, чудь, словени, меря, веся та кривічі, – літопис тактовно промовчує.

Ігор щосили пнеться не відстати від Олега, хоч і ніяк не дорівнює йому, – організує новий похід на Константинопіль. Спочатку все наче йде добре. Як пише літописець:

«ихъ же (греків, О. Б.) емъше, овех растінаху, и другія же, сторожи поставьляюще, стрелами расстреляху; и изъламляху, опакы руце связавше, и гвозды железны посреде голов вбивахуть има.»

Втім, за які це провини – літописець не згадує. Зауважимо, що коли свого часу Аттіла та Бледа зі своїми військами «пустошили Тракії», – на щось подібне не жалілись навіть вразливі візантійці. Але, всьому приходить кінець, та ромеї починають палити Ігореві кораблі «грецьким вогнем», разом із командами, та їм приходиться терміново забиратись: не все так добре закінчується, як починалось.

Честолюбство Ігора не проходить безкарно: переглядається угода з Візантією. Тепер вона містить низку суто політичних статей, невигідних для Русі. Так, по-перше, ромеї закріплюють своє право на «Корсунську землю» – Крим, де тепер, в жодному разі «да не имудь власти князи Рускыи». По-друге ж, тепер Русь не має права навіть зимувати у гирлах Дніпра. Таке щось, то істотні поступки Візантії, абсолютно немислимі за часів каганату.

Навіть київські купці не могли вже більше зимувати в Константинополі; було істотно урізано також їх загальні права.

Російський історик, щодо етнічного складу посольства, не висловлює жодних сумнівів:

У переліку 25 послів нема жодного слов’янського імені; із 25 або 26 купців тільки одного або двох можна визнати слов’янами.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 165)

Що ж, цілком слушно…

Після поразки під Константинополем, дружина натякає Ігореві, що люди обносились у поході, та непогано б чогось стягнути з отих, одвічних бунтівників, найближчих деревлян, за якими не треба подаватись аж за море. Ігор погоджується та виправляється до Іскоростеня з дружиною. Щось там у деревлян конфіскували, але по дорозі додому Ігор, великий князь київський, каже дружині: «Ви з даниною їдьте додому, а я повернуся та ще походю»; мовляв – чи не полишилося чогось недограбованого, чи не можна ще чогось прихопити? Амбіції, як бачимо, типово князівські. Бо, з цього маємо чіткий вислід щодо того, сталої та визначеної данини – більше не існувало: гребли, скільки заманеться.

Деревляни ж і сказали собі: «Цей, як вовк, не заспокоїться, поки всі вівці не перетаскає, – уб’ємо ж його!» – та й убили.

Так влада над Києвом переходить до кунінґани Гельґи, дружини Ігора; але то вже інша історія. А поки підіб’ємо деякі підсумки.

Що саме, які особливості притаманні виключно цим часам, – привертають тепер нашу увагу? Порівняно з минулими часами каганату, це, очевидно, будуть наступні пункти. Першим, схоже, буде те спостереження, що завоювання окремих народів, здійснюється не в якихось стратегічних цілях високої політики – таких більше немає, не часи Белембера. Скажімо, – забезпечитись від чужої агресії, або повалити чуже рабовласництво. Тепер причини є більш ясні та більш приземлені: збільшити кількість тих, кого можна безкарно обдирати. Звичайна ознака бажання прожити на чужий рахунок. Незворотньо минули часи каганату, коли кожен «мав те, що має, та ніхто до його справ не втручався».

Тепер князь сам, особисто, їздить збирати данину, та бере – скільки захоче, як отой недолугий Ігор. Та добре, як ідеться про ближчий (35 км по прямій від Києва) Іскоростень, а як треба зібрати звідкілясь подалі? Тоді як?

Досить очевидно, що про якусь там державну організацію, яка сторіччями утримувала Гунський каганат у межах «від Сяну до Дону», – нема вже й мови.

Другим є те, що зник кудись, у прірву минульщини, – озброєний нарід, який за часів Белембера або Аттіли був єдиним та справжнім творцем історії, бо це з нього складалися їх звитяжні війська, численні та непереможні. Князі тепер, сміх один, воюють дружинами – «друттін», з якими колись відправлялися у далекі виправи окремі конунги, але на яких ніколи не трималися цілі держави. Але, подібність тут лише поверхова. Бо колись дружина сама обирала собі ватажка, а тепер… Тепер князь наймає собі дружину.

Сьогодні ми сказали би, певно, що армія з призовників (а радше добровольців), – замінюється на професійну; контрактну. А дружиною, хоч і високо професійною, – багацько не навоюєш. Але ж – воюють. Вони замінюють вдома і відсутню державну організацію. Особиста охорона князів, гвардія наймана з кара-калпаків, дуже хутко виростає на самостійну силу. Бо вже й укази князя починаються словами: «Ми, великий князь Київський та згодні з ним Чорні Клобуки…» От і вгадай, а хто ж тепер править у Києві: князь чи Чорні Клобуки? І – ще одне, мало не головне. Заслуговує на увагу опис літописця, якого – скажемо просто – ніхто за язика не тягнув. Вище