Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

«Чудова країна», — подумала Таумі.

Вродливих дівчат Таумі побачила і в бутику, кули зайшла, їй стало радісно і сумно водночас. Вона все зрозуміла і без конфіденційної інформації Ніколь, яка тільки підтвердила ввечері її здогадку і посилила сум.

«Швидше б відіграти цю комедію вартістю у мільйони доларів і один людський череп», — подумала Таумі.

А того ж вечора в далекому від столиці поліському селі Кукурічки Іван разом з мамою Панаскою дивилися під монотонний шум осіннього дощиська новини по своєму старенькому телевізорі. Щось казали про Президента, про обкрадений банк (банка? на три літри чи дві, подумав Іван), про якийсь там мітинг… Все як звично, Іван щось розумів, а щось ні, і вже готовий був задрімати, як то не раз траплялося з ним, перед тілівізором. І раптом — о диво! — він побачив на телеекрані свою Таумі. Свою Таумі і так близько. Зовсім поряд, тільки руку простягни. Живу Таумі серед інших людей. Вона дивилася прямо на Івана і посміхалася. Щось казала. Іван не стримався, встав, щоб хоча б доторкнутися до своєї богині. Але тільки Іван торкнувся рукою, як Таумі зникла, а з’явилося якесь молоде дівчисько з невеликою начеб качалкою у руках. Воно щось лепетало. Потім на хвилю зновика з’явилася Таумі, вже серед юрби й Іван таки встиг зловити її своїми губами.

— Іване! Ну ти геть здурів! — злякано закричала мама. — Тилівізора цілує. Господи, спаси і помилуй.

Іван відірвався від екрана щасливий, хоч і з очима, повними сліз.

— Де то, мамо? — спитав.

— Що — де то?

— Звідки то показували?

— Та звідки я знаю? З Кийова, майбуть, — сказала стривожена мама.

— З Кийова? — Іван дивився ошелешено. — То у нас?

— Та певне, що у нас, то ж тілівізор звідти показують, — пояснила мама Панаска. — Та що з тобою, Іване? У голові не гаряче?

— Нє.

«Мені в серці гаряче», — хтів сказати Іван, али засоромлено промовчав.

— Ти не падатимеш, синку? — мама аж встала з ліжка. — Мо’, чорна болєзня приступає, то прилєж.

— Нияка в мене ни болєзня, — і сів на ліжко й собі, щоб ще раз побачити Таумі.

Але її більше не показували. Тільки щось белькотала моложава тітка, мелькали, як у тумані, якісь картинки, а потім почалося кіно.

— Я хочу до Кийова, мамо, — раптом сказав Іван.

— Чого? — Мама стрепенулася і приклала долоню до Йванового лоба. — Нє, вроді не гарєчий. — І порадила вже спокійніше: — Іди ліпше молока кислого попий, та й будемо лягати спати.

Іван вийшов на кухню, та молока пити не став. До дверей рушив.

— Куди ти, Іване? — гукнула навздогін мама.

— До вітру, — одказав Іван.

— То хоч картуза одінь. І маринарку. Чи ліпше куртку. Оно який дощ хлюпає. Наказаніє, а не син.

Іван картуза так і не одяг. Як був, в одній сорочці вичовгав надвір. Його била пропасниця.

«Ій-бо, вкраду в мами свою пенцию та поїду до Кийова», — подумав.

Спинився. У який бік їхати й чим? Ну, до міста, певне, автобусом. А далі? Мо’, тоже автобусом, а мо’ й поїздом. Мама до пуття не пояснить. Тре у Зіни Антонівни чи Катрусі розпитати. Нє, в Катрусі не підходить. Доки він до Волиці дійде, Таумі може з того Кийова поїхати. Ліпше в Зіни Антонівни. А як спитає вчителька — нащо йому, дурниськові Іванові, той Кийов?

«Щося збрешу», — подумав Іван.

Іван пішов крізь сад, доки не стукнувся лобом об гілку яблуні, ледь очей не повибирав.

Впав на коліна, але підводитися не став.

Над Кукурічками падав густий осінній дощ. Холодний, бо ж надворі стояв жовтень. Лив, як із великої балії, наче зачинав другий потоп. А серед того дощу, під його немилосердними струменями посеред старого саду стояв на колінах геть змоклий простоволосий Іван і, простягши руки до хмарного неба, благав:

— Господи, пошли мені хоч ще раз побачити таково, як я бачив, тую Таумі, чорну пантеру. Я тебе шануватиму, Господи, й маму слухатимуся, і крижа[9] на татовій могилі файного кам’яного справлю.

Його знайшла мама Панаска геть мокрого. Майже задубілого. Доки вела до хати, щоб передягти і гарячим чаєм з малиною (перше діло од простуди) напоїти, Іван цілував їй руки і бурмотів щось нерозбірливе.

«Тобі добре, Миколаю, в тій землі лежати, — думала мама Панаска. — Спокій, ни дощу, а ни хвилювання, ни волнєнія, ни переживанія, а ни содроганія. Прийшов, десь там наваландався, умер. Порєдок. А мині з таким-от мучся. А як я умру?»

Довго сидів переодягнений Іван на ліжкові й дрижав, як самотній покинутий цуцик. Потім слухняно пив малиновий чай вприкуску з маминими причітаніями, молоко з медом та маслом, огидне, ніби хто в нього тлустих черваків накидав. Меду, знав, Нюрка-дзюрка принесла. Пользительний мед, хай. Добра Нюрка, якраз та й згодився медок. Тре пити, бо вмре, то як чорну пантеру побачить, ни проситимеш маму, аби око в труні одкривала…

І таки зміг Іван побачити Таумі — цілих три вечори підряд.

І кожного разу була вона в иншому платті — то довгому і білому, аж до п’ят, али з голими пличєма, то коротенько-сороміцькому…

«Йолі — палі, тралі-валі, то скико ж їй, бідній, грошви тре тратити на тую вдяганку, — подумав Іван. — Зо дві корівки та зо три свинки вигодувати тре, щоб такеє багацтво купити, не те, що моя куфайка чи маринарка».

І дивився, дивився, і все видів.

І як вона щось там казала не по-нашому — чув. І бачив, як довгоногих безсоромних дівуль вітала та корону їдній з вищіреними, як у молодої Митрової кобилки, зубами на патлату голову натягала. Тая блискуча корона личила дівулі, як сусіцькій корові хомут. А Таумі дівулю ще й цьомкнула, та коли неїне лице у тилівізорі зробилося великим, то раптом так виразно підморгнула. Іван аж підстрибнув — тож моргає йому, Іванові, він те добре угледів. Око в Таумі велике, блискуче, ціленьке озеро геньби, а по ньому, десь у самісінькій глибині, Іван те добре вспів побачити, білі гуси плавають. Та ни гуси, а теї птиці, що з довгими шиями, либеді, оно як. І в кожної корона, у сто раз ліпша, ніж дівуліна, на голові. Пливуть вони од Таумі до Івана.

Іван задоволено засміявся.

Солодко лоскотало щось йому груди, а в штанях щось ворушилося, мовби туди великий мурах забрався.

«Мураше-мураше, рудий рудьку-незабудьку, пташе, ни