Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2"

class="p1">І миром люди прокленуть!

Не прокленуть, а тілько плюнуть

На тих оддоєних щенят,

Що ти щепила. Муко! Муко!

О скорб моя, моя печаль!

Чи ти минеш коли? Чи псами

Царі з міністрами-рабами

Тебе, о люту, зацькують!

Не зацькують. А люде тихо

Без всякого лихого лиха

Царя до ката поведуть.

20 октября [1860,

С.-Петербург]

«І тут, і всюди — скрізь погано…»

І тут, і всюди — скрізь погано.

Душа убога встала рано,

Напряла мало та й лягла

Одпочивать собі, небога.

А воля душу стерегла.

«Прокинься, — каже. — Плач, убога!

Не зійде сонце. Тьма і тьма!

І правди па землі нема!»

Ледача воля одурила

Маленьку душу. Сонце йде

І за собою день веде.

І вже тії хребетносилі,

Уже ворушаться царі…

І буде правда на землі.

30 октября [1860,

С.-Петербург]

«О люди! люди небораки…»

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Вночі і ожеледь, і мряка,

І сніг, і холод. І Нева

Тихесенько кудась несла

Тоненьку кригу попід мостом.

А я, отож таки вночі,

Іду та кашляю йдучи.

Дивлюсь: неначе ті ягнята,

Ідуть задрипані дівчата[219],

А дід (сердешний інвалід)

За ними гнеться, шкандибає,

Мов у кошару заганяє

Чужу худобу. Де ж той світ?!

І де та правда?! Горе! Горе!

Ненагодованих і голих

Женуть (последний долг отдать),

Женуть до матері байстрят[220]

Дівчаточок, як ту отару.

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

З ноября [1860,

С.-Петербург]

«Якби з ким сісти хліба з’їсти…»

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі…

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Або… Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: «Десь його убито,

Сердешного, на чужині…»

О горе, горенько мені!

4 ноября [1860,

С.-Петербург]

«І день іде, і ніч іде…»

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

5 ноября [1860,

С.-Петербург]

«Тече вода з-під явора…»

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпощуться качаточка

Помеж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Вийшли з хати батько й мати

В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм

Своїм зятем звати.

7 ноября [1860,

С.-Петербург]

«Якось-то йдучи уночі…»

Якось-то йдучи уночі

Понад Невою… Та, йдучи,

Міркую сам-таки з собою:

«Якби-то, — думаю, — якби

Не похилилися раби…

То не стояло б над Невою

Оцих осквернених палат!

Була б сестра, і був би брат,

А то… нема тепер нічого…

Ні бога навіть, ні півбога.

Псарі з псарятами царять,

А ми, дотепні доїжджачі[221]

Хортів годуємо та плачем».

Отак-то я собі вночі,

Понад Невою ідучи,

Гарненько думав. І не бачу,

Що з того боку, мов із ями,

Очима лупа кошеня —

А то два ліхтаря горять

Коло апостольської брами [222].

Я схаменувся, осінивсь

Святим хрестом і тричі плюнув

Та й знову думать заходивсь

Про те ж таки, що й перше думав.

13 ноября [1860,

С.-Петербург]

«Бували войни й військовії свари…»

Бували войни й військовії свари:

Галагани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї[223];

Було добра того чимало.

Минуло все, та не пропало,

Остались шашелі: гризуть,

Жеруть — і тлять старого дуба…

А од коріння тихо, любо

Зелені парості ростуть.

І виростуть; і без сокири,

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфиру,

Роздавить вашого кумира[224],

Людськії шашелі. Няньки,

Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого,

І вас не стане, — будяки

Та кропива — а більш нічого

Не виросте над вашим трупом.

І стане купою на купі

Смердячий гній — і все те, все

Потроху вітер рознесе,

А ми помолимося богу

І небагатії, невбогі.

26 ноября [1860,

С.-Петербург]

Н. Т.[225]

Великомученице кумо!

Дурна єси та нерозумна!

В раю веселому зросла,

Рожевим цвітом, процвіла

І раю красного не зріла,

Не бачила, бо не хотіла

Поглянути на божий день,

На ясний світ животворящий!

Сліпа була єси, незряща,

Недвига серцем; спала день

І спала ніч. А кругом тебе

Творилося, росло, цвіло,

І процвітало, і на небо

Хвалу творителю несло.

А ти, кумасю, спала, спала,

Пишалася, та дівувала,

Та ждала, ждала жениха,

Та ціломудріє хранила,

Та страх боялася гріха

Прелюбодійного. А сила

Сатурнова іде та йде,

І гріх той праведний плете,

У сиві коси заплітає;

А ти ніби недобачаєш:

Дівуєш, молишся, та спиш,

Та матер божію гнівиш

Своїм смиренієм лукавим.

Прокинься, кумо, пробудись

Та кругом себе подивись,

Начхай на ту дівочу славу

Та щирим серцем, нелукаво

Хоть раз, сердего, соблуди!

2 декабря [1860,

С.-Петербург]

«Зійшлись, побрались, поєднались…»

Зійшлись, побрались, поєднались,

Помолоділи, підросли.

Гайок, садочок розвели

Кругом хатини. І лишались,

Неначе князі. Діти грались,

Росли собі та виростали…

Дівчаток москалі украли,

А хлопців в москалі забрали,

А ми неначе розійшлись,

Неначе брались — не єднались.

5 декабря [1860,

С.-Петербург]

«Кума моя і я…»

Кума моя [226] і я

В Петрополіськім лабіринті [227]

Блукали ми — і тьма, і тьма…

«Ходімо, куме, в піраміду [228],

Засвітим світоч». І зайшли,

Єлей (і миро принесли.

І чепурненький жрець Ізіди [229],

Чорнявенький і кавалер,

Скромненько длань свою простер,

І хор по манію лакея,

Чи то жреця: «Во Іудеї

Бисть цар Саул». Потім хор

Ревнув з Бортнянського[230]: «О скорбь,

О скорбь моя! О скорбь велика!»

[Друга половина вересня —

грудень 1860, С.-Петербург]

«Чи не покинуть нам, небого…»[231]

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та