Читати книгу - "Нестерпна легкість буття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона знайшла її заритою в землю. Так колись робили козаки з полоненими ворогами. «Це зробили діти», — сказала вона, і була в цій фразі не лише проста констатація, але й несподівана огида до людей. Він пригадав, як недавно вона сказала йому: «Я починаю дякувати тобі за те, що ти ніколи не хотів мати дітей».
Учора вона жалілася йому, що в барі, де вона працює, до неї чіплявся якийсь чолов’яга. Він простягав руку до її дешевенького намиста і твердив, що вона заробила його не інакше як проституцією. Вона була дуже схвильована цим. Більше, ніж треба, подумав Томаш. І раптом злякався, усвідомивши, як мало за останніх два роки він бачився з нею і як рідко доводилося йому стискати в своїх долонях її руки, щоб вони перестали тремтіти.
З такими думками він ішов уранці до контори, де службовка розподіляла роботу поміж мийниками вікон на цілий день. Вона сказала Томашеві, що якийсь приватний замовник наполягав на тому, щоб вікна в їхній квартирі помив саме він. Неохоче пішов Томаш за цією адресою, побоюючись, що й цього разу його запросила до себе якась жінка. Його заполонили думки про Терезу, і він не мав ані найменшого бажання шукати чергову пригоду.
Коли відчинилися двері, Томаш полегшено зітхнув. Він побачив перед собою високого, трохи сутулого чоловіка. В нього була велика борода, і він когось нагадував Томашеві.
— Проходьте, пане докторе, — сказав чоловік, усміхаючись, і повів Томаша до кімнати.
В кімнаті стояв якийсь молодик. Він дивився на Томаша, намагаючись усміхатись, і краска заливала йому обличчя.
— Гадаю, вас не треба знайомити одного з одним, — мовив чоловік.
— Не треба, — сказав Томаш і, не відповівши на усмішку, подав молодикові руку. Це був його син.
Лише після цього відрекомендувався йому чоловік з великою бородою.
— Я зрозумів, що ви когось нагадуєте мені, — сказав Томаш. — Ще б пак! Звичайно, я знаю вас. Знаю ваше ім’я.
Вони посідали в крісла біля низенького журнального столика. Томаш раптом усвідомив, що обох чоловіків, що сиділи навпроти нього, — мимоволі створив він. Сина приневолила його створити перша дружина, а риси цього високого чоловіка він з примусу змалював поліцейському, який допитував його.
Щоб відігнати ці думки, він промовив: — То з якого вікна мені починати?
Чоловіки, що сиділи навпроти нього, щиросердо розсміялися.
Так, було ясно, що ні про яке миття вікон не йдеться. Його покликали не мити вікна, його заманили в пастку. Він ніколи не розмовляв зі своїм сином. Сьогодні вперше він потис йому руку. Він знав його лише з виду й не хотів знати по-іншому. Волів нічого не знати про нього і хотів, щоб бажання це було взаємним.
— Чудовий плакат, чи ж не так? — кивнув редактор на великий обрамлений малюнок, що висів на стіні навпроти Томаша.
Тільки тепер Томаш обвів поглядом кімнату. На стінах були цікаві картини, багато фотографій і плакатів. Малюнок, на який показав редактор, був опублікований 1968 року в одному з останніх номерів тижневика, перше ніж росіяни заборонили його. Це була імітація відомого плаката з часів громадянської війни в Росії 1918 року, який закликав до набору в Червону Армію: солдат із червоною зіркою на шоломі суворим поглядом дивиться вам в очі й простягає руку з націленим на вас указівним пальцем. Первісний російський текст звучав: «Ти записався добровольцем до Червоної Армії?» Цей текст було замінено чеським текстом: «Ти підписав дві тисячі слів?»
Чудовий жарт! «Дві тисячі слів» — це перший славнозвісний маніфест, оголошений весною 1968 року, що закликав до радикальної демократизації комуністичного режиму. Його підписали безліч інтелектуалів, потім приходили й підписували також прості люди, тож підписів було так багато, що їх, зрештою, і не змогли підрахувати. Коли в Чехію вторглася радянська армія і почалися політичні чистки, одним із запитань, які ставили громадянам, було: «Ти також підписав тисячу слів?» Хто признавався, що підписав, того без розмов виганяли з роботи.
— Чудовий малюнок. Я пам’ятаю його, — сказав Томаш.
У відповідь редактор посміхнувся: — Сподіваюсь, цей червоноармієць не слухає, про що ми говоримо.
А потім додав уже серйозним тоном:
— Щоб вам усе було ясно, пане докторе. Це не моя квартира. Це квартира мого приятеля. Отже, нема повної гарантії, що поліція нас у цю хвилину не підслуховує. Хоча це вірогідно. Коли б я покликав вас до себе, сумніву не було б.
Далі він знову перейшов на лагідний тон: — Але я виходжу з того, що ми не мусимо ні перед ким таїтися. Зрештою, уявіть собі, яку вигоду матимуть чеські історики колись у майбутньому! Вони знайдуть у поліцейських архівах записане на магнітофонну плівку життя всіх чеських інтелектуалів! Знаєте, як важко історикам літератури уявити собі concreto сексуальне життя, скажімо, Вольтера, чи Бальзака, чи Толстого? Щодо чеських письменників, не буде ніяких сумнівів. Усе записано. Кожне зітхання.
Потім він обернувся до уявних мікрофонів у стіні і сказав голосніше:
— Панове, як завжди в такій ситуації я хочу підтримати вас у вашій роботі й подякувати від свого імені й від імені майбутніх істориків.
Усі троє розсміялись, а потім редактор почав розповідати про те, як було заборонено його тижневик, що робить карикатурист, який придумав цю карикатуру, і що роблять інші чеські художники, філософи, письменники. Після російського вторгнення всіх їх повиганяли з роботи і вони поставали мийниками вікон, сторожами автостоянок, нічними вахтерами, опалювачами громадських будівель, а в кращому випадку, за протекцією, таксистами.
Редактор говорив про досить цікаві речі, але Томаш не міг зосередитися на тому. Він думав про свого сина. Пригадав, що вже кілька місяців зустрічає його на вулиці. І це було явно не випадково. Його вразило те, що зараз він бачить сина в товаристві редактора, котрого переслідують. Томашева перша дружина була ортодоксальною комуністкою, і Томаш мав підстави вважати, що син був під її впливом. Він нічого не знав про нього. Міг, звичайно, зараз відверто спитати, які в нього стосунки з матір’ю, але йому здавалося, що запитувати про таке в присутності стороннього чоловіка нетактовно.
Нарешті редактор перейшов до суті справи. Він сказав, що люди дедалі частіше потрапляють за ґрати лише за те, що обстоюють власні погляди, і закінчив свої міркування словами: — Ось чому ми дійшли висновку, що треба щось робити.
— І
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нестерпна легкість буття», після закриття браузера.