Читати книгу - "Зірка для тебе"

душу не ліз, вона також старалася про особисте не запитувати та й в очі не дивитися. Бо чоловік мав дуже чіпкий та холодний погляд. Попив чаю, подякував. Наостанок знову взяв за руку, поцілував. Цього разу підняв її руку до своїх губ і вже аж надто довго тримав біля уст.

— У вас справді пахуча шкіра, панночко. Бережіть себе, Зорянко! Ми ще обов’язково побачимося.

У руках у дівчини залишилася його візитка.

Наступного дня на роботі Зоряна місця собі не знаходила. Якесь дивне передчуття гнітило душу. Тож після роботи кинулася відразу додому, навіть не зайшла до Лєрки, щоб перепитати, як вона після вчорашнього. Коли йшла вранці до праці, та ще спала.

От і її квартира. Двері навстіж, шум, крики. Зайшла. На кухні гульбище, дим коромислом. Батьків матрац зайнятий, але не батьком. На ньому спав, похропуючи, зек Ростік. Жінка, ота рудоволоса з розпухлим обличчям, повисла на ній, бо ледве трималася на ногах:

— Батька твого в обід «скора» увезла. Отключився, мо’, ще живого застанеш. Поїзжай.

В очах потемніло, кинулася в лікарню. У кишені — місячна зарплата. Лікарі, біла стіна безвиході і слова-слова-слова… Батько в комі. Потрібні гроші, багато грошей, щоб допомогло йому пережити і цю ніч, і наступну, і вилікуватися, і стати на ноги…

Лєрка позичить, вона добра. Лікарю лишила все, що мала, відклала собі трохи на маршрутку. Прилетіла до Лєрки, довго стукала в двері — ніхто не відповідав. Відчинила своїм ключем. У квартирі порожньо. На кухонному столі записка: «Зоря, буду за три дні. Холодильник повний. П’ятдесят гривень на хліб-сіль — тобі стане, їсиш-бо як горобчик. Цьомаю. Твоя Лєра». Зателефонувала з домашнього на Лєрин мобільний. Знайома мелодія загула зовсім поруч, на холодильнику. Лєрка забула вдома телефон. Що ж робити? Три дні — то так багато. Рішення прийшло само по собі, коли ненароком із кишені вивалилася візитка Василя Григоровича. На ній номер його телефону. Якусь мить вагалася. Подзвонила…

Приїхав, примчався несподівано швидко… Сидів, сумно слухав її історію, не перебиваючи. У кінці запитав: «Скільки?» Вказала ту суму, яку сказав лікар. Назвала і прізвище лікаря.

— Добре, я завтра з Павлом поговорю. Він мені дещо винен, — лікаря, здається, Василь Григорович особисто знав. — Чекай на мене, Зоряно, о дев’ятій ранку під його кабінетом.

І пішов, поцілував руку на прощання, погладив її своїми пальцями дуже обережно. Зоряна знову чомусь зашарілася. Їй починала подобатися ця гра. Зателефонувала на роботу, відпросилася на два дні. Лягла спати. Та не спалося….

У вікно зазирав місяць. Підхопилася з ліжка, відкрила свою коробку, дістала зошит із віршами та свої щоденники. Писала багато і натхненно. То дорікала мамі, що залишила їх із батьком наодинці з бідами, безвихіддю.

То картала батька за те, що виявився звичайнісіньким слабаком, не встояв, упав і продовжує падати. То докоряла собі, бо ще надто мала, щоб навчитися заробляти грубі гроші, бо не знаходить слів, щоб достукатися до батька, якось змусити його пригадати, яким той був раніше. То ганила свою слабкість, бо шкірою і нутром відчувала, що не варто зв’язуватися з Василем Григоровичем, бо він покидьок, один із тих, про кого Лєрка каже: «Товстий джміль, потовче квіточку, вип’є весь нектар до краплі і полетить далі». Дорікала навіть тітоньці, бо ж вона так нагло пішла і залишила її зовсім саму. А потім жаліла — і маму, і себе, і батька, і тітоньку, і Лєрку, і навіть ту стару запухлу рудоволосу бабу, що зараз жила в її квартирі і яка таки погано закінчить. Але чомусь анітрішки не співчувала Василю Григоровичу, бо він, схоже, мав усе, навіть полуничку на десерт, і не співчувала тому зеку з наколками на руках, який вигнав її з квартири, бо він не мав нічого, навіть за душею. Тільки місяць чув її думки, слухав шелест паперу, шерхотіння ручки. А потім і місяць кудись завіявся, залишивши порожнім передсвітанкове небо. Був майже ранок. Небо на очах міняло колір із темно-аметистового на блідо-сірий. Вона встала з-за столу, підійшла до вікна. На підвіконні стояв звичайний керамічний гуцульський підсвічник із трьома свічами. Вона майже автоматично взяла в руки запальничку і підпалила свічки. У голові зродився вірш.

І не дано — ні сповіді, ні слова.

І не збагну, чому шляхи ведуть

крізь вересень у небеса медові,

а в серці не спадає каламуть…

Гіркі світанки, кава до сніданку,

колючих слів зісохлі реп’яхи.

Такі жінки — кохані і коханки,

і в кожної із них — свої гріхи.

Гріхи солодкі і гріхи пекучі —

прадавніх райських яблук дивна суть…

До щастя кожна з них шукала ключик…

Чому ж тоді на серці каламуть?

Чому? Й сама не знала… Чи знала, але боялася собі зізнатися?

Усе було так, як і обіцяв Василь Григорович. Коли вона вранці, навіть раніше дев’ятої, примчалася до лікарні, її там чекали. У кабінеті лікаря Павла Стратоновича сидів у міліцейській формі Василь Григорович. Павло Стратонович запопадливо називав його полковником і підливав у філіжанки коньяк: «То до кавусі». Налив і Зоряні. Її кава майже охолола. Дівчина тільки пригубила для годиться.

І тоді Павло Стратонович заговорив. Батькові пані Зоряни вже краще, але через те, що рани на ногах почали гноїтися, ноги доведеться ампутувати. Схопилася за серце правою рукою, ліву Василь Григорович обережно накрив своєю. Видно Павло Стратонович те помітив, бо почав чомусь виправдовуватися:

— Ні ви, ні ми у цьому, пані Зоряно, не винні. Це все діабет. Запустив себе ваш батько. Я знаю, його попереджали, що цим може закінчитися.

— Яка причина? — Зоряна ледве сама себе чула, так говорила тихо.

— Діабетична гангрена виникає з багатьох причин. Це може бути незагоєна хронічна мікротравма, відмороження або опік, роздерті мозолі або врослий ніготь на пальці. Гангрена виникає найчастіше при травмах стопи і пальців ніг, і біль при ній нестерпний. І єдиним способом лікування гангрени є хірургічне втручання, тобто ампутація ураженої ділянки, бо, якщо цього не зробити, хворий помре від загального зараження крові. Ампутація здійснюється висіченням ураженої ділянки аж до здорової тканини. Це означає: якщо гангреною вражений великий палець ноги, хворий втрачає стопу, а якщо вражена стопа — ногу до середини гомілки, — лікар говорив по-діловому точно і впевнено. — У вашого батька на пальцях ніг рани настільки серйозні, що ми змушені ампутувати стопи, щоб не допустити зараження всього організму.

Зоряна розплакалася. Василь Григорович кинувся її заспокоювати, медсестра принесла води.

— Не хвилюйтеся, Зорянко, — шепотів на вухо чоловік, — усе