Читати книгу - "Коли ти поруч"

– Можна, – посміхнулася Маргарита Іллівна. Її усмішка була сумною, скороминущою, але такою щирою. Коли Даша вийшла з кабінету, Маргарита Іллівна перехрестила її вслід та прошепотіла: «Дай, Боже, тобі, дитинко, сили!»

Розділ 30

Восьмий місяць Сергій повертався вечорами до свого просторого і шикарного, але такого порожнього будинку, де його ніхто не чекав. Після смерті дружини Віталіни він поринув з головою в роботу. Сергій і до цього мав славу жахливого трудоголіка, а потім почав працювати ще з більшим завзяттям і несамовитою силою, навіть жорстокістю. Він відкривав дочірні підприємства від свого виробництва в різних, віддалених одне від одного місцях, а потім метався без утоми й відпочинку між ними, не шкодуючи ні себе, ні своїх підлеглих. Його працівники не могли не помітити зміни в шефові після смерті його дружини. З його обличчя зникла привітна посмішка вранці, яку він заховав назавжди в відрослих борідці й вусах. Вони звикли, що їхній шеф став помічати найменші прогалини і помилки в роботі й розучився прощати. Ніхто не дивувався, коли шеф звільняв без відробітку людей, тих, хто запізнився на п’ять хвилин на роботу або базікав не у справі по телефону. Сергій працював несамовито сам і вимагав того ж таки від своїх підлеглих.

Сьогодні він звільнив технолога, який сумлінно пропрацював на нових розробках у нього п’ять років. А все тільки через те, що на нараді щодо вирішення питання відкриття ще одного підприємства той невдало пожартував. Сергій відшукував на карті місце, ще не позначене червоним вогником, що світиться, коли технолог мав нахабство сказати:

– Скоро у всьому світі не вистачить жіночих рук для наших кремів. Доведеться мазати ним собачі лапи.

Ось ці «собачі лапи» коштували йому зло кинутих шефом двох фатальних слів: «Вас звільнено!»

Сказав і продовжив нараду.

Повертаючись пізно ввечері додому, Сергій вже шкодував про те, що звільнив цінного працівника. Один його дзвінок міг би легко виправити ситуацію і повернути технолога знову до лабораторій, але Сергій точно знав, що дзвонити він нікуди не буде. Він не любив себе за це, але і змінювати що-небудь не хотів. Його душа була порожня, як і цей будинок з темними вікнами.

Сергій мовчки передав ключі від машини охоронцеві біля воріт і пішов додому. Відразу ж увімкнув скрізь світло і завмер, вслухаючись у тишу. Ніде ні шереху. Він важко зітхнув і мовчки пройшов на кухню, механічно поставив у мікрохвильовку приготовлену турботливою тіткою Пашею тарілку з їжею. Потім Сергій дістав тарілку і з’їв вміст, абсолютно не помітивши, що їжа була холодною – він просто забув увімкнути піч. Запивши склянкою апельсинового соку, він прийняв душ і пішов у їхню спальню. Все було, як раніше: велике ліжко, якщо не сказати величезне, з дзеркалом у головах, платяна шафа та тумбочки. Сергій стомлено опустився на ліжко, згадавши, як він колись жартував, кажучи, що Віталіна така маленька, що може загубитися на такому великому ліжку. Як же йому її бракувало! Сергій сподівався, що час вилікує всі рани, загоїть їх, що він, нарешті, усвідомить, що Віталіну вже ніколи не повернути, а йому треба й далі жити за двох. Але минав час, навіть не йшов, а біг у шаленому ритмі щоденної праці без відпочинку і вихідних, і його свідомість уже сприйняла думку про смерть дружини, але щось було в його житті не так, неправильно.

Він шалено любив її досі. Любив так, наче вона була поруч, а поховали тільки тіло Віталіни. Сергій відчував, що вона дивиться на нього своїми широко розплющеними карими очима, стежить за кожним його кроком. Ці наївні, сумні, промовисті очі не давали йому спокою. Він міг посперечатися з ким завгодно, що іноді чує по ночах, сховавши обличчя в подушку дружини, її запах. А вранці, заходячи в душ, чув пахощі її шампуню. Іноді по будинку розносився аромат її улюблених парфумів. Він не вірив у потойбічні світи і посмертні перевтілення, не міг ні з ким поділитися своїми почуттями і розповісти про неймовірне. Сергій замкнув свою душу від сторонніх на міцний замок. Та й кому потрібна була його душа, в якій не залишилося нічого, крім туги, болю і якоїсь жорстокості?

Він випив на ніч таблетки, подумавши, що все одно доведеться провести безсонну ніч. Сергій ненавидів цей час доби. Раніше він з нетерпінням чекав вечора, коли на крилах летів додому. Будинок зустрічав його яскравим світлом і теплом. У цьому будинку була вона, Віталіна, частина його життя, його сенс, його нескінченна любов. Тепер ночі стали довгими і ненависними. Сергій валився з ніг від утоми, хотів швидше заснути, щоб прокинутися з першими променями сонця і летіти на роботу, де можна забутися й розчинитися серед людей. Але сон не приходив. І він крутився в ліжку, думаючи тільки про Віталіну, відчуваючи її невидиму присутність. «Вона не хоче мене відпускати, – думав Сергій, коли біг за черговою сигаретою. – Чи це я не можу її відпустити?»

Він палив одну цигарку за одною, розуміючи, що так не може тривати вічно, інакше він просто збожеволіє. Сергій розумів, що треба якось перервати цей зв’язок живого з мертвим, але не знав, як це зробити.

Вчора він запросив на вечерю додому старого шкільного товариша, нині – керуючого його справами на підприємстві. Сергію треба було комусь усе розповісти, і він довго набирався сміливості, щоб завести розмову. Спочатку все йшло добре. Вони навіть жартували, уплітаючи котлети по-київськи з гречаною кашею. Потім його друг відлучився у ванну після того, як вони випили по 50 грамів коньячку і дружньо потиснули один одному руки. Щось Сергію знадобилося взяти в кабінеті, і він, проходячи повз ванну кімнату, помітив, що двері відчинено, а його друг, вимивши руки, ретельно чимось їх протирає. Сергій тихенько підійшов ззаду і побачив, що його найкращий товариш миє руки із пляшечки з написом «Спирт медичний». Сергій не пішов, а стояв доти, доки той не закінчив дезінфекцію і не закрутив кришку пляшки.

– Ти добре руки після мене обробив? – з іронією запитав він, подумавши про те, що друг знає про його ВІЛ-інфекцію.

– Я… Я… Ти повинен мене зрозуміти, – закліпав очима його єдиний найкращий товариш, похапцем засовуючи пляшечку зі спиртом у кишеню свого дорогого піджака.

– Що я мушу розуміти? – посміхаючись, запитав Сергій.

– У мене сім’я, діти… – забелькотів розгублено друг. – Але ж ця хвороба… вона дуже підступна і небезпечна…

– І для цього, йдучи до мене на вечерю, ти прихопив пляшку