Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

— Чудово зрозумів. Сподобалися вам книжки?

Вона помовчала, ще не в змозі одразу перейти на мирні рейки.

— Заголовки цікаві. Я переглянула тільки заголовки — все було ніколи. Ввечері сяду і прочитаю. Ви мене вибачте, що погарячкувала. Мені і самій зараз хоч крізь землю провались, але що ж робити? Тепер скажіть, що ви не гніваєтесь і не образилися на мене.

— Я не серджуся, не сердився і не сердитимуся.

— Тоді все гаразд, і я піду. Але є ще розмова…

— Кажіть зараз, інакше передумаєте.

— Ні, з цим я не можу передумати, це дуже важливо. А чому важливо? Чи не тому, що особливе що-небудь, однак я ходжу і думаю: вгадала чи не вгадала? Поговоримо при нагоді. Треба вас нагодувати, а я ще не приготувала нічого, приходьте за півгодини.

Вона підвелася, кивнула і побігла до себе на кухню або ще в інше місце, пов’язане з її діловим днем.

Сцена ця змусила мене засоромитися: дівчина показала себе справжньою господинею, тоді як, треба зізнатись, я збирався зіграти роль господаря. Але ж про що вона хотіла ще поговорити? Думати мені якось не хотілося і невдовзі я забув про це; як стемніло, всі сіли вечеряти, через спеку, нагорі, перед кухнею.

Тоббоган зустрів мене трохи сухо, проте що подію з картами всі мовчазно домовилися не згадувати, то невзабарі він відтанув душею; хіба що часом позирав на мене задумливо, ніби кажучи: «Вона має рацію, але від грошей важко відмовитися, чорт забирай». Проктор, однак, тримався зі мною навдивовижу гостинно, і коли він знав що-небудь від Дезі, то, напевно, її вчинок його приємно дивував, він на щось хотів натякнути, сказавши: «Чоловік крутить, а Дезі розкручує!» Оскільки в цей час люди їли, а дівчина прибирала й подавала, то один матрос зауважив:

— Я накрутив, як ви казали, з’їсти індичку. А вона розкрутила солонину.

— Мовчи, — відказав йому інший, — завтра я поведу тебе в ресторан.

На «Нирку» харчувалися одноманітно, зрештою, як харчуються узагалі на невеликих вітрильниках, яким за десять-двадцять днів плавання ніде дістати свіжих харчів і ніде їх зберігати. Консерви, солонина, макарони, компот і кава — більше їсти було нічого, але все поглиналося величезними порціями. На знак душевного миру, а, можливо, і різних надій, які частіше бувають мухами, ніж бджолами, Проктор налив усім по склянці рому. Сонце давно сіло. Нам світила гасова лампа, поставлена на даху кухні. Баковий матрос закричав:

— Ліворуч вогонь!

Проктор пішов до стерна. Я побачив спереду «Нирка» численні вогні величезного пароплава. Він пройшов так близько, що чути було стукіт гвинтового вала. У приміщеннях під палубами серед світла сиділи і ходили пасажири. Це тритрубне високе громадище, коли ми розминулися з ним, відійшло, повертаючись кормою, всіяною вогняними отворами, і розстеляючи розгойдану, осяяну пелену піни.

«Нирок» зробив маневр, і всі гуртом кинулися на вітрила, а я і Дезі стояли, спостерігаючи, як даленіє пароплав.

— Вам слід було б потрапити на такий пароплав, — сказала дівчина. — Там так гарно. Все зручно, все є, як у великому готелі. Там навіть танцюють. Але я ніколи не бувала на розкішних пароплавах. Мені навіть почулося, що грає музика.

— Ви любите танці?

— Люблю цукерки і танці.

Цієї миті підійшов Тоббоган і встав ззаду, застромивши руки в кишені.

— Краще б ти навчила мене, — сказав він, — як танцювати.

— Це ти так тепер говориш. Тобі не дано: я тебе вже вчила.

— Не знаю чому, — погодився Тоббоган, — але, коли тримаю дівчину за стан, а музика раптом пролунає, ноги робляться мов мішки. Стою: ні назад, ні вперед.

Поступово зібралися знову всі, проте вечеря скінчилась, отож зайшлося про пароплав, у якому Проктор упізнав «Лео».

— Він з Австралії; це рейсовий пароплав Тихоокеанської компанії. У ньому двадцять тисяч тонн.

— Я кажу, що на «Лео» краще, ніж у нас, — сказала Дезі.

— Я радий, що потрапив до вас, — заперечив я, — хоча б уже тому, що мені з тим пароплавом не по дорозі.

Проктор розповів випадок, коли пароплав не зупинився, щоб узяти на борт зі шлюпки людей з розбитого корабля. Звідси пішли розповіді про різні події в океані. У всіх розв’язались язики, як буває в теплі вечори, при гарній погоді і при усвідомленні того, що ось-ось шлях скінчиться.

Але хай ці моряки і назбирали силу-силенну історій про плаваючі пляшки, крижані гори, які виникають у нічній пітьмі, заколоти екіпажів і приголомшливі шквали, я побачив, що їм невідома історія «Марії Целести»,[21] не знають вони також про п’ятимісячне блукання в шлюпці шести осіб, про яких писав Марк Твен, поклавши тим початок своєї популярності.

Щойно я скінчив говорити про «Целесту», багата уява Дезі закрутила мене і всіх найнесподіванішими здогадами. Вона була надзвичайно схвильована і виявила таку винахідливість розшуку, що я не встигав придумати, що їй відповідати.

— Але чи може бути, — говорила вона, — що це сталося так…

— Люди думали п’ятдесят років, — заперечував Проктор, але, хто б не заперечував, у відповідь чулось одне:

— Не перебивайте мене! Ви розумієте: обід стояв на столі, в кухні топилася плита! Я кажу, що на них напала хвороба! Або, може, вони побачили міраж! Гарний берег, острів чи снігові гори! Вони поїхали на нього всі.

— А діти?[22] — сказав Проктор. — Хіба не залишила б ти дітей, та при них, скажімо, ну, хоча двох матросів?

— Ну то й що! — вона не вгавала. — Діти хотіли найбільше. Хай мені пояснять у такому разі!

Вона сиділа, підібгавши ноги, і, впираючись руками в палубу, совалася від збудження туди-сюди.

— Коли нічого не відомо, розумієш? — відказав Тоббоган.

— Якщо не чума і міраж, — оголосила Дезі без найменшого збентеження, — значить, у підводній частині була діра. Авжеж, ви заткнули її язиком; гаразд. Уявіть, що вони хотіли створити загадку…

Серед її незліченних версій, якими вона сипала без кінця, так що я чимало забув, слова про «загадку» здалися мені цікаві; я попросив пояснити.

— Розумієте — вони пішли, — мовила Дезі, махнувши рукою, щоб показати, як пішли, — а навіщо це було потрібно, ви бачите по собі. Як ви не думайте, вирішити це завдання вам і мені, і йому, і всім на світі не до снаги. Так от, — вони зробили це навмисне. Серед них, мабуть, був такий чоловік, який, можливо, любив придумувати штуки. Це — капітан. «Хай про нас залишиться пам’ять, легенда, і щоб нізащо і нікому її не пояснити!» Так він сказав.