Читати книгу - "Армагед-дом"

— Так це не маячня? — спитала Лідка йому в спину.

— Твоя справа, — сказав Віталій уже з коридору, — доповісти. А класифікувати — не твоя справа. Вважай, що я тобою задоволений.

— А мені начхати на ваше задоволення, — сказала Лідка вже в порожнечу.

Якийсь час вона сиділа, тупо вдивляючись у вкриту патьоками стелю. Потім під вікном заплакала дитина.

Галюцинації, подумала Лідка, вкриваючись потом. Уже й наяву…

І з усіх сил приклалась кулаком до столика. Жалібно дзенькнуло лабораторне скло в шухлядах; дитина розкричалася з новою силою, причому не безтямним вавканням немовляти, а солідним басовитим ревом однорічної щонайменше людської істоти.

Лідка підійшла до вікна, штовхнула запилену раму, впускаючи в кімнату теплий вечірній вітер.

Офіцер у плямистій формі про щось дружньо розмовляв із техніком Сергієм. Віддалік стояв армійський легковичок, і гладка жінка похитувала, заспокоюючи, напівголе ображене немовля. На жінці була облипла джинсова сукня. Напевно, з цієї сукні можна було б викроїти штани ледь не для всієї експедиції.

Немовля якось відразу заспокоїлось — за мить горлало і ось уже сміється, похрокує від задоволення. Мати спустила його з рук, і воно клишоного покривуляло, сміливо топчучи землю босими рожевими ступнями.

Лідка різко зачинила вікно. Дзенькнули запилені шибки.

Їй тільки тепер спало на думку, що всі вони дуже молоді. Іще недавно вони лежали, сповиті своїми «ляльковими» покривами, десь глибоко на дні, куди людині ніколи не допірнути. А потім народились утретє, однолітки, одне покоління, позбавлені іншого досвіду й інших знань, окрім закладених в інстинктах.

А якби людство вміло так само? Якби всі дорослі гинули б під час апокаліпсису, а ненароджені — личинки — виживали? Страшно уявити собі юрмиська цих диких дітлахів. Звірята, вони весь відведений їм час боролися б за виживання. Усі двадцять років життя — до нового апокаліпсису… І вінцем їхніх зусиль стали б нові поклади яєць. Потомство, якому ніколи не судилося побачити батьків.

А якби?!

Лідка закусила губу.

Зі свого місця, зі стежки, вона бачила лише стухлий чорний бік. І не квапилась підходити ближче, знаючи, що краби роблять свою справу, що чайки вже з’їли дальфінячі очі, які недавно дивилися на Лідку зі щирим подивом. Чомусь вона була впевнена, що там, серед каменів, лежить саме ТОЙ. Її знайомець.

Чи це була «вона»?

Ворота. Дальфіни. Ворота. Глефи. Страхолюдні ненажерливі тварюки, яких можна спинити лише шквальним вогнем із крупнокаліберного кулемета. А якщо немає під рукою кулемета? «Глефи розправляються з мешканцями села. Полотно, олія. Заборонено до перегляду неповнолітнім».

А якщо вони колись БУЛИ розумними? Що коли ці, що прийшли подивитися на чужинців, — просто діти, які ніколи не мали батьків? Великі і сильні, дурні діти, що збилися в зграю?

Вона помітила, що бреде стежкою назад. Що чайки, яких вона була злякала, квапливо повертаються до дармового м’яса. І що перед ангаром досі сидить на складаному стільчику Саша, а на колінах у нього лежить свіжовичищений пістолет.

Вона спинилася за п’ять кроків.

Чомусь убивцю тягне на місце злочину, а метелика вабить вогонь. Лідці пройти б, не зупиняючись, не глянувши, повернутись у мертве селище, до штабу. А замість цього вона спинилась; хотіла покласти руки в кишені — ця поза завжди додавала їй упевненості. Забула, що на шортах, які колись були джинсами, від кишень лишились лише жалюгідні атавістичні складочки.

Віддалік блукали чайки. Лідка зрозуміла раптом, що стискає зуби до тріску, що судомно стискає кулаки. Вона скаже йому… Вона скаже…

Саша підвів голову. Без виразу подивився на Лідку, потім на пістолет. Потім знову на Лідку.

— Вибач, — сказав він безбарвним голосом. — Я там у штабі наговорив усякого… Від люті. Не слід було. Отож — пробач.

Якби він підняв свій пістолет і вистрелив Лідці в лоба — вона здивувалася б менше.

Ранкова поїздка на об’єкт кінчилась уже за годину. Лідка була в лабораторії, коли з берега прибіг захеканий Славко; за хвилину вони вдвох мчали стежкою вниз, причому Лідка притискала до живота аптечку, яка за всіма правилам мала зберігатися на катері, але не зберігалася з огляду на денну спеку.

Аптечка, на щастя, не знадобилась.

Коли Славко з Лідкою добігли до причалу, Віталій уже сидів на дошках, блідий, аж синій, але цілком притомний. Від запропонованого нашатирю відмовився:

— У ящику… на катері… Чому аптечка не на місці?!

Слова, що спершу здалися маренням, були насправді дисциплінарною доганою. Роль лікаря в експедиції виконував Петро, але за техніку безпеки під час занурень відповідав Саша, а той, видно, вважав, що коли є пістолет, то нашатир уже ні до чого.

Пришвартований катер бився бортом об причал. Дошки під ногами здригались; Віталій відшукав очима Лідку.

— Петре, — спитав, не зводячи з Лідки погляду. — Ти зняв?

— Так, так, — дещо метушливо підтвердив археолог. — Але ж… нічого не було, Віталику. Зовні — нічого не було видно…

— Ворота? — тихо спитала Лідка.

Віталій відвів очі:

— Там залишки Дзеркала… Нас заохотять, друзі, за цю експедицію. Але ми все одно ні греця не дізнаємось… і не зрозуміємо.

Плівку, вийняту з другої, резервної, відеокамери, переглянули вже через півгодини. Віталій кривився, глибоко дихав і ковтав таблетки від головного болю; видно, він витримав ще більше, ніж Лідка. З запису чудово видно було, як хтось із аквалангом заходить у Ворота, зупиняється в отворі, на хвилину зависає, впираючись руками в кам’яні стовпи, а потім раптом смикається і зсувається, і потихеньку перевертається, відправляючи до поверхні бульбашки повітря, набираючи в легені води… На цьому запис кінчався. Петро і Саша, що були в ту мить під водою, швиденько витягли Віталія до сонця й відкачали просто в катері. Потопельник уже дихав, але до тями не приходив, через що рятувальникам довелось пережити кілька неприємних хвилин.

— Лідо, — сказав Віталій, коли емоції тих, хто зібрався в штабі, трохи стишились. — У мене до тебе буде кілька конфіденційних питань. Як до біосенсора.

— Кого? — спитала Лідка з осторогою. В університеті їй устигли прищепити стійку неприязнь до всіляких псевдонаукових термінів.

Віталій осміхнувся.

…Був полудень. У самому цьому слові Лідці чулося калатання жовтих розпечених дзвонів.

У посохлій траві верещали цвіркуни. Повітря струмочками переливалося над забетонованим майданчиком, над дахом автобуса, над бортами пересувної електростанції; Лідка насунула кепку аж на ніс.

Віталій відвів її в коротку тінь кряжистої, вцілілої після мриги яблуні. Люди, які свого часу варили компот із її яблук, відійшли в нікуди, і, ніби усвідомлюючи це, яблуня колихала в гіллі єдиний зелений плід. «Яблук вам? А дзуськи…»

— Лідо, ось