Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

Темрякос задоволений: йому вдалося взяти участь у визволенні міста. Але на душі в нього тривожно. Адже він тепер єдиний, хто прийшов у місто з іншого світу. Його зріст і гребінь із вплетеним залізяччям привертають до нього загальну увагу.

І він боявся, щоб його не мали за ворога.

— Ходімо, тобі ліпше сховатися! — потяг за рукав Артур.

Швидко оцінивши ситуацію, хлопчик потяг Темрякоса до найближчої крамнички. Це лавка антиквара, розташована в єдиному вцілілому поблизу будинкові. Попорпавшись у купі старого одягу, Артур витяг довгий чорний плащ, розшитий блискучими шовковими нитками, і накинув його на плечі друга.

— Стій тут, поки я розповім поліції твою історію!

— Навіщо поліції? — здивувався Темрякос.

— Ну, розумієш, у тебе нема ніяких документів. Тому нам слід пояснити, що ти нам допоміг, що без тебе ми б ніколи не позбулися тих дурнуватих осматів!

— А може, я їм сам усе поясню? — чемно запропонував Темрякос.

— Чудова думка! На жаль, коли вони побачать твій гребінь… у них може виникнути ідея відправити тебе в зоопарк!

— Ох! — зітхнув Упирів син.

Пам'ятаючи про правила ввічливості, яких навчив його Арчибальд, він більше нічого не питає, хоча насправді помирає від бажання спитати, що таке зоопарк.

— Стій тут, я незабаром повернуся! — сказав Артур, зачиняючи двері крамнички.

Щільно загорнувшись у чорний плащ, Темрякос стояв посеред приміщення. Несподівано пролунав дзвінок — і в крамничку зайшов якийся чоловік. Судячи з вигляду, хтось із прибулих в автобусах журналістів. Напевно, він помітив, що сюди зайшли двоє, а вийшов один. А це вже цікаво. Журналісту років двадцять п'ять. Він худий, з коротко підстриженою борідкою, що тоненькою смужкою окреслювала вольове підборіддя. Жадаючи розгадати загадку, репортер уважно оглянув приміщення. Його жваві світлі очі поглядають насторожено і допитливо.

— Месьє? — спитав він на всяк випадок.

Темрякоса охопив відчай. Його ніхто не повинен бачити, бо заберуть у зоопарк! Він поки що не знає, що це таке, але вже підозрює, що зоопарк — не те місце, де йому хотілося б провести свої канікули. Схопивши перший-ліпший військовий шолом, він натяг його на голову.

Молодий журналіст обійшов стіл і побачив велетенську фігуру в чорному плащі. Голову фігури прикривав шолом, з-під якого долинали дивні хрипкі звуки. Тип у шоломі схожий на персонажа із науково-фантастичного роману.

Темрякос здогадався, що його помітили. Він занімів, чути було лиш його часте дихання, що нагадувало пихтіння паровоза. Журналістові зробилося моторошно, одначе допитливість сильніша за страх.

— Перепрошую, що потурбував, месьє, та я репортер, і хотів би поставити вам кілька запитань. Якщо, звісно, ви не проти…

Темрякос мовчав, тільки дихав удвічі частіше — ніби наввипередки з паровозом біг вепр.

Обережно, щоб не налякати дивну особу, журналіст витяг блокнота.

— Почнемо? — чемно спитав він. І не дочекавшись відповіді, додав:

— Місцеві мешканці розповіли, що серед майдану стояв диявол. Зненацька його скрутило і він став швидко зменшуватися, доки не щез зовсім. Чи ви могли б підтвердити цей факт?

Темрякос задихав спокійніше. Вепр вирішив не наздоганяти потяг…

— Можливо, ви знаєте, хто цей диявол? Може, ви з ним знайомі?

Темрякос розмірковував, перш ніж замогильним голосом промовити:

— Я його син!

Журналіст роззявив рота і застиг на місці. Перед його очима промайнули воістину фантастичні картини. Подумати тільки! Чудовисько зросту понад два метри, батько якого — сам диявол?! Так, тут є де розгулятися уяві! Перебуваючи під враженням нової ідеї, репортер дістав із кишені візитну картку і простяг її Темрякосу.

— Тримайте! Ось моя візитна картка. Я дуже хочу дізнатися про вас більше. Якщо ви колись захочете розповісти мені свою історію, я із задоволенням її вислухаю. Я журналіст, але ще пишу сценарії для кіно. І мені здається, що про вас можна зняти дивовижний фільм!

Кінчиками пальців Темрякос узяв візитну картку. Репортер усміхнувся і пішов до дверей.

— Телефонуйте мені в будь-який час! — промовив він на прощання, зачиняючи за собою двері.

Кілька хвилин Темрякос не рухався. Увічливе. ставлення все ще для нього незвичне. Він ще не освоївся. Упирів син поглянув на картку, де було написано: «Дж. Лукас. Кінематографіст».

На жаль, читати вояк не вмів, тому й кинув картку на підлогу і повернувся у свій темний закуток.

РОЗДІЛ 20

Над сервірованим столом захопливий погук. Усі дружно вітали Маргариту, яка увійшла до кімнати з великим шоколадним тортом у руках. Арчибальд заплескав у долоні, до нього приєдналися бонго-матасалаї. Роза захоплено сплеснула руками. Вона не перестає дивуватися материним талантам і її умінню користуватися десятьма пальцями одночасно.

— Ти теж колись цього навчишся! — вирішив підбадьорити дружину Франсуа-Арман.

Роза лишень усміхнулася у відповідь. Вона давно вже позбулася будь-яких ілюзій. Двадцять років вона намагалася навчитися випікати такий торт — і їй ні разу не вдалося. Ось і сьогодні так пильно стежила за кожним етапом його приготування, що навіть впустила в тісто окуляри. Доки вона їх ходила відмивати, а потім поверталася назад, Маргарита виконала кілька операцій, і її донька знову перестала розуміти, що до чого. Арман погладив її по щоці.

— Але ж ти не порізала собі пальця — і це вже прогрес.

Роза похмуро зиркнула на чоловіка. Їй не подобається, коли хтось нагадує про невдачі на кухні, особливо при гостях.

— Ой яка краса! — вигукнув лейтенант Балтімор, щоб розвіяти хмари на обрії подружжя.

— Судячи із пахощів — перед нами правдивий шедевр! — додав командор Бельрів, задоволений, що не втратив можливості сказати комплімент.

Усі задоволено засміялися. Вони раді, що незвичайні пригоди вже позаду, що все завершилося добре і вони знову можуть насолоджувати заслуженим миром і спокоєм.

Маргарита почала розрізати торт. Можна подумати, що вона намагалася поділити його на абсолютно однакові шматочки. Насправді бабуся хотіла якомога менше зіпсувати свій кулінарний виріб. Вона чудово знала, що за кілька хвилин торт зникне в шлунках її гостей, але їй подобається, коли він лишається до останнього привабливим. А сьогодні торт особливий! Глазур так і сяяла, шоколадна поливка вилискувала, ніби лід перед чемпіонатом світу з фігурного катання, а дрібненькі трояндочки з білого шоколаду здавалося зроблені з тонкого мережива. У всіх уже слинка покотилася — вони взяли в руки тарілки і чекають, коли можна буде їх передати Маргариті, щоб отримати шматочок жаданого торту.

Перший шматок Роза поставила своєму сусідові за столом. І тут-таки побачила, що його нема.

— Артуре! Ти куди? Повернись до столу! Бабуся роздає торт! — обертаючись навсібіч, кричала Роза, не знаючи, куди подівся її син.

— Передавай