Читати книгу - "Щоденник Мавки"

передумати. Але Роман тоді ще не знав, що та Магдалена, якій він підступно зрадив, померла разом із його коханням. Бо Магдалена не отямилася та не передумала. Уже пізніше дізналася, що та, його теперішня пасія, чи кохана, чи дружина (байдуже, як назвете), була тоді на четвертому місяці вагітності. А ця тварюка пропонувала їй «повернути все»?

Ще раз переконалася, що вчинила правильно. І зрадник – це лиш зрадник, і не можна з нього виліпити праведника.

І… Магдалена лишилася сама… Сам на сам з відчаєм, безпомічністю, бо тільки темні ночі знали, як то важко носити в собі тягар мертвого кохання. Тоді вона його ще не захоронила, ходила з трупом усередині. О! То було відчуття таке гірке та жахливе, що здавалося спочатку – воно розірве, пошматує, зітре. Наче тебе, легку пір’їнку, чиїсь безжальні руки взяли й кинули у вогонь, зухвало спостерігаючи, чи швидко згорить, чи трохи помучиться. Відмучилася, хоча й стала калікою, та… НЕ ЗГОРІЛА! Пір’їнка виявилася з криці…

Що давало сили, питаєте? Невідомо. Може, діти, а може, дурне бажання стати кимсь важливим і довести, насамперед йому, колись єдиному і найважливішому у її житті, як він помилився у своєму виборі: вона ж краща від «тієї», від курви, розумніша, талановитіша, красивіша…

Магдалена зараз і не згадає, коли той труп кохання полишив її. Вона прозріла, полуда спала з очей, і жінка усвідомила: усе закінчилося і закінчилося вже давно, і всі її потуги для них, тих, хто зрадив її кохання, довіру, дружбу, нічого не варті. Якоїсь миті осяяло: вона виросла з нього, зі свого кохання, як виростають діти з пелюшок. І той чоловік, якого вона ще вчора до нестями кохала, зовсім чужий, незнайомець із ворожого… ні, не з ворожого, з паралельного світу. І тому вона нікому нічого доводити не мусить… А має просто ЖИТИ.

Так, визнай це, жінко: кохання померло. Клятву «і в радості, і в горі» було зруйновано. Кохання лежало дохлою птахою навіть не під ногами, воно дотлівало в землі… А ти навіть цього не помітила? А про покійників – або добре, або нічого. І це по-чесному.

– Господи! – шепочуть губи. – Царице Небесна! Що може бути страшніше для людини, аніж смерть? Ганьба – це також маленька смерть. А смерть кохання тоді що? Це коли ти жива – дихаєш, думаєш, віриш, молишся, але половини тебе вже нема. Половини тебе також дотлівають разом з твоїм коханням у землі.

Машка тоді на це сказала: «Магдусю, дівчинко моя! Ти просто нарешті стаєш собою. Ти ж усе життя хотіла бути такою, якою він бачив тебе. Ти вилікувалася, дівчинко моя. Це тяжко і болісно, але ти зумієш. Бач, я не змогла. І все для мене так трагічно закінчилося. А ти зможеш. Бо ти сильна. Бути собою означає стати чужою для інших: незрозумілою, загадковою, зарозумілою. Бути собою означає пізнати насамперед себе. Пізнай себе – пізнаєш світ».

Магдалена говорила. Говорила вголос, говорила самій собі, та чоловік у довгій рясі сидів поруч і уважно слухав.

– Одного весняного ранку, отче, я прокинулася геть інша. Перероджена, чи що. Було відчуття, наче всередині народилося щось лихе та потворне. Бо подивилася на світ очима не тільки зрадженої жінки, а очима своїх приятельок, подруг, просто знайомих жінок, у яких доля не була ліпшою, аніж моя. Зради чоловіків, образи, тупа ненависть сильної статі до тендітних та вразливих створінь. А причина? Ах, банальність. Невміння чути одне одного. Так-так! Усі історії нещастя однакові і всі історії ненависті різні водночас… Але хіба це справедливо, отче, куди дивиться ваш Бог? Куди?

Притулилася спиною до стіни. Зітхнула. Заплющила очі… Монах мовчав, і вона продовжила. Сльози висохли, голос став холодним і чітким:

– І тоді, отче, я вирішила мститися. За всіх зраджених. Давно в дитинстві мені бабуся розповіла казку про Мавку, лісову красуню, яка живе у вербі. Мавка ніжна та вразлива. І вміє та знає, як зваблювати, і робить це завжди з тими, хто цього заслужив. Закохує в себе чоловіка та заводить у болото і там топить. Мене тоді тішило, що я не чоловік і мене не заведе в болото Мавка, щоб втопити. «Невже нема ніякої ради на ту Мавку?» – питала я. Старенька відповідала, що є… «То кохання до Чугайстра, доню. Тільки він уміє закохати в себе Мавку, своїм співом звабити, тільки він може вивести її зі сховку». Що відбувається з Мавкою, яка закохається в Чугайстра та поплентається за ним світ за очі, вона не повідала, бо тоді я була ще доволі мала та й навряд чи зрозуміла. Тепер я знаю добре, що стається з Мавками, яких зваблює Чугайстер. Він вбиває її душу. І світ, отче, кишить Чугайстрами, і вони гублять усіх, не тільки Мавок.

Замовкла, складаючи докупи думки. Монах мовчав, і вона дякувала йому за це, бо якби зачав говорити, то вона б не стала слухати. Ліпшої кари, аніж карання себе самої, важко вигадати.

– І тоді я навчилася зваблювати та закохувати в себе Чугайстрів.

Звабила та й покинула, а він бачитиме сни, у яких завжди житиме вона, ніжна й чарівна Мавка, – єдина і недосяжна. Ночі будуть чудові, зате дні… А дні предовгі, аби перебути до ночі, щоб у снах знову прийшла вона – зваблива та чуттєва.

Обхопила голову руками. Шепотіла ледь чутно: «Усе, зупинися, жінко! Годі мститися. Усіх не перекроїш, і кому легше від того, що, наприклад, Анатолій Дмитрович чи Андрій Васильович спить поруч із законною дружиною, а марить тобою? Відпусти його, відпусти їх усіх».

– Усіх Чугайстрів не переловиш, дочко, – заговорив монах. Голос був м’який та теплий. – За легендами, Мавка – то душа дівчини, що померла молодою, невінчаною, і померла через кохання, і найчастіше з туги.

– Тоді ким стає душа Мавки, котру вбиває Чугайстер? Янголом?

Монах посміхнувся сумно:

– Ти ліпше знаєш, аніж я.

Магдалена знала, що не янголом – це точно. Бо Мавка надто часто зваблювала чоловіків. І не тому, що бажала їх смерті, закохуючи в себе та заводячи в глухі ліси чи в баговиння… Ні, вона шукала того єдиного, через тугу до якого загинула. Шукала не для того, щоб погубити, а щоб забрати своє собі. А він усе не знаходився, а він усе не приходив… Зате прийшов Чугайстер і вона почала забувати про того, з туги до кого загинула… Бо Чугайстер так добре знає її душу, так трепетно грає на сопілці, і вона йде за ним.