read-books.club » Пригодницькі книги » Таємниця Єви 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця Єви"

299
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємниця Єви" автора Богдан Вікторович Коломійчук. Жанр книги: Пригодницькі книги / Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 45 46 47 ... 49
Перейти на сторінку:
Алушта виявилася маленьким чепурним містечком з вузькими вуличками, що тягнулися до моря. Одна з таких вивела мене на гору, до напівзруйнованої башти і поодиноких вцілілих стін давньої генуезької фортеці. Звідси виднілося море, і в полудень воно було яскравим до сліпоти. Позаду стояли розпечені кримські гори, врізаючись темними силуетами в густе розпечене повітря.

Стежкою з боку моря підіймався літній татарин, а позаду нього йшла молода дівчина. Чоловікові на вигляд було вже за п’ятдесят, а дівчині – не більше двадцяти. Обоє були одягнені в гарні татарські строї: чоловік мав шаровари, сорочку, а поверх неї оксамитовий ілик, підперезаний широким паском. На голові була червона феска. Дівчина мала багряну сукню, прикрашену алтином, а на голові чембер, з-під якого вибивалися дві коси.

Опинившись поруч, вони насторожено глянули на мене і навіть зупинилися. Зустрівшись з ними поглядом, я трохи розгубився, а потім спробував посміхнутись. Чоловік і дівчина несподівано відповіли мені тим самим. Спершу молода татарка блиснула білозубою посмішкою, а потім посміхнувся її супутник.

– Салям алейкум, – хриплувато проказав той і рушив повз мене далі швидше, ніж я встиг відповісти.

Дивлячись їм услід, я подумав про те, що ці люди мають досить причин остерігатись мого мундиру. Завжди пишався своєю службою, але тепер мені захотілося зняти із себе мундир і вдягнути звичайний цивільний одяг.

Трохи так постоявши, я спустився до моря, з приємністю відчуваючи на собі подих свіжого солонуватого бризу, який долинав звідти. Cтрашенно хотілося залізти в воду, проте довелося стриматись. При мені була шабля, і хоч берег був безлюдним, я побоювався лишати її на березі.

Пройшовши вздовж набережної, я повернув у розлогий тінистий гай. Щойно заховавшись від палючого полуденного сонця, сповільнив крок і небавом рушив мощеною доріжкою. Вона вивела мене до зграбного двоповерхового будиночка, поруч з яким височів грубезний столітній платан. Я вмостився під деревом, аби трохи перепочити, і несподівано для себе задрімав. Спав недовго, але встиг побачити сон. Мені наснилось, як на березі моря зібралось кілька сотень татар у святковому вбранні. Люди радісні, піднесені та азартні. Несподівано юрба зробила велике коло, і під запальні вигуки у центр вийшло двоє борців. Два мускулисті велетні, оперезані широкими кушаками. Вони привітались і міцно вхопили один одного за пояси, як велить традиція і правила їхнього бойового мистецтва. Я захоплено спостерігав за боротьбою, аж доки один з борців не переміг. Піднявши опонента над собою, він упав разом з ним на пісок, вклавши того на лопатки. Мені здалося, що від їхнього падіння довкола мене здійнялася курява, і я вже не чув, як молодь захоплено плескала переможцю. Пісок засіявся в очі і горло, не даючи дихати.

– Ви збіса незручно вмостились, добродію, – долинув до мене чийсь голос.

Я розплющив очі й одразу ж відчув, що моя голова відхилилась убік, впершись у плече щелепою. І сам я лежав скарлючений під платаном, мов Прометей, якого щойно покинув орел-печінкоїд. Від такого положення затерпла шия і занімів поперек. До того ж, в горлі пересохло і страшенно хотілося пити.

Я звівся на рівні ноги і поглянув у той бік, звідки чувся голос. На терасі будинку стояв молодий офіцер і палив цигарку.

– Добридень, – привітався він.

Я мляво відповів на привітання і заходився поправляти мундир.

– Чи не хочете свіжої води? – знову озвався до мене офіцер. – Спека диявольська.

Було б дурістю відмовитись.

– Якщо ваша ласка, – відповів я, облизавши пересохлі губи.

– Підіймайтеся сюди, – запросив чоловік.

Він загасив цигарку і рушив з тераси кудись у глибину кімнати. Я зайшов у будинок, опинившись спочатку в передпокої, а відтак у вітальні. Офіцер спускався до мене сходами з другого поверху. Чоловік посміхнувся і, віддавши честь, простягнув мені руку для привітання.

– Капітан Данило Кравецький, – представився він.

Я остовпів.

– Ви той самий Кравецький? – перепитав я.

– А-а, ви вже чули, – трохи розчаровано відповів офіцер і відвів погляд убік.

Він налив у склянку води і подав мені. Я з приємністю випив.

– Думав, що вас тримають під вартою, капітане, – озвався до нього.

– Так і є, – сказав той.

Я мимоволі роззирнувся довкола.

– Тут немає вартових, – пояснив Кравецький, – я дав слово, що нікуди звідси не піду. Полковник мене знає. Йому досить моєї обіцянки.

Від хорошого настрою капітана не залишилось і сліду. Я трохи почувався винним, тому спробував змінити тему, і ми поговорили про те про се. Як довго їхати сюди з Києва і Петербурга, чи є в мене шанси створити військовий оркестр і розучити з музикантами марш та дефіле. Як довго ще протримається пекельна спека і чи не поллються слідом за нею дощі? Урешті, я не витримав і знову зачепив тему загибелі юної Білявської.

– Скажіть, ви бува не фехтуєте? – перебив мене цей чоловік.

Я знизав плечима.

– Трохи на цьому знаюся, – відповів.

– Чудово! – зрадів той. – Я великий поціновувач цієї справи. У мене тут є все: шаблі, рапіри, еспадрони… А також дві маски і куртки. Може б, ви погодились час від часу сюди навідуватись і давати мені прочухана?… Бо я дурію з нудьги!

– Охоче, – відповів я.

– Ми тоді мали б час поговорити про це, – додав він, – якщо ця тема так вас цікавить.

Я не заперечував. Мені справді хотілося чимшвидше дізнатися про всі подробиці. До того ж, мене тішило те, що ця людина так швидко і несподівано мені відкрилася. Видно, якщо голод приборкує навіть лева, то нудьга – навіть найбільшого відчайдуха.

Попрощавшись з капітаном і домовившись зустрітися завтра, я вирушив до своєї квартири, а за кілька годин, щойно трохи вгамувалася спека, подався до своїх музикантів. Ті зустріли мене понуро, навіть непривітно і неохоче взялися до інструментів. Їхня мідь, дарма, що лежала в затінку, була гарячою, а отже, вкрай неприємною на дотик. Проте найгірше почалося згодом, коли з’ясувалося, що більшість з них навіть не чули про існування нотної грамоти. Я попросив кожного добути звук зі свого інструмента, а потім, украй пригнічений, повернувся до свого помешкання. Завдання створити із цих телепнів оркестр здалося тепер мені покаранням за якийсь страшний гріх, що я забув і не спокутував. А може, спокутую наперед…

* * *

Щоденник Ніни Білявської

«15 червня 1898 року, Алушта.

Боже мій, Лізо! Я вперше побачила море! І знаєш, воно ще прекрасніше, ніж я собі уявляла! Рано-вранці шуміло, мовби розсерджений звір, а після полудня горнулось, як кошеня, до моїх ніг. Щойно я гуляла босоніж по березі, і мої ноги досі пам’ятають, як важко і приємно було йти

1 ... 45 46 47 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Єви», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця Єви"