Читати книгу - "Схід"

глибинах степів. А в зворотний бік мали поїхати блокнотики, по юаню за штуку, ліхтарики на корбочці, пластикові протисонячні заслінки для автомобілів на приліпках із тигром або папугою на вибір. Тому що всі племена і народи прагнуть змінити своє життя. Надвечір у напівпорожньому місті засвітилися неони. Це були навіть не реклами чи написи, а просто кольорові лінії, що пробігали вздовж контурів будинків. Вздовж краю дахів, довкола вікон, вертикально, підкреслюючи стрункість забудови, горизонтально — її розлогість. Сяючі контури роздували архітектуру і без того завелику, надмірну, в очікуванні прийдешнього. Для кого вони світилися? Жовті, червоні, фіолетові, зелені, голубі. Посилали це своє люциферське сяйво у морок монгольської пустелі? У космос? Що ось надходить нова ера? Ліхтарів було не дуже багато, і в основному тільки ці фосфоричні вогні освітлювали місто. Вокзал палахкотів золотавим ацетиленом. О десятій вже не було жодної душі, окрім двох старців у своїх довгих шатах, що нагадували брудні кунтуші, перев'язані в талії шматяними пасками; вони були як прибульці зі старовіку або просто із п'єси Беккета. Мали при собі якісь клунки і голосно розмовляли. В мертвому світлі неону, в чорній пустці площі їхня присутність була нереальною і водночас героїчною. Вони йшли крізь це фальшиве сяйво так, як крізь свою пустелю. Старці з кочового племені. У темно-червоних зношених монгольських делах.

Потім я вичитав, що місто налічує майже шістнадцять тисяч мешканців. Його скроїли набагато більшим. Там могло уміститися і сто тисяч. Воно не було покинуте. Воно чекало. Як уся та країна. Мало таку саму місію, як вона. Мало втамовувати пожадання світу. Крізь свої ще півсонні нутрощі воно мало пропускати те, чого собі хтось забажає. Через Ерен-Хото мала потекти блискуча ріка мультиплікації світу. Цим шляхом має відбуватися транспортування нового сотворення світу. Ця неозора країна працювала, немов космічний ЗБ-принтер, постачаючи нам усе те, чого ми досі не мали. Тут народилася відповідь на загадку буття, на таємницю існування: її не вдалося дослідити, але вдалося виготовляти. Предмет за предметом, форму за формою, бажання за бажанням.

Блукаючи китайськими периферіями і китайськими крамницями, я не міг позбутися враження, що цей Левіафан світу дійде до тої миті, коли зможе виробляти із рожевого пластику, з гуми і фольги навіть наші думки і наші сни.

Перед Сонід Юкі почало сильно дощити. Крізь вікно майже нічого не було видно. Попри шосе стояла вода. Заляпані скутери їхали по брунатному болоту. Вздовж об’їзної тяглися двоповерхові бараки із магазинами і майстернями на першому поверсі. Перетерті овочі, стерті шини. Під дашками стояли чоловіки і чекали, коли вщухне. Зробилися калюжі — як стави на краю пустелі, на краю міста. Написи були китайською і монгольською, уйгурською абеткою. У раптових просвітах бараків — насипи, але тут важко було розпізнати, чи це смітники, чи вторинна сировина. Ніби табір, але радше технічний, ніж пастуший. Кинутий на цю коричневу землю з надією, що вкорениться, прийметься, розростеться і почне давати плоди. Він був наскрізь сумний із цим дощем, з цим чоловічим очікуванням, коли проясниться. Так починалася ця країна, так вона збиралася, повільно піднімалася, як космічна хвиля, яка розіллється над світом. У Сонід Юкі, сто двадцять кілометрів від монгольського кордону. Набирала розгону, як вітер на рівнині. Я зовсім не хотів їхати далі. Волів собі уявляти. Всі ті крамниці в Горліцах, в Яслі, в Новому Сончі, в Бардійові, в Кошицях, у Мішкольці, на цілому світі. Усіх тих людей і себе: як ми заходимо і нишпоримо серед стояків, вішаків, стелажів і полиць, шукаючи найкращого способу життя, аж врешті знаходимо в якомусь пакунку власні постаті, фігурки, готові до вжитку, які — якщо вкласти батарейку — можуть розмовляти однією з двадцяти запрограмованих мов. Тому я сюди приїхав. Сам Китай мене не надто цікавив. Він застарий, надто складний, щоб викликати щире зацікавлення. За всіма мірками він мене перевершував. І цим виказував мені моє майбутнє. Китай найстарший на світі і тому найкраще знає, що станеться.

Пізно пополудні ми в’їхали до Ініна. Ні з чим не можливо порівняти того відчуття, коли заходиш у середину чужого натовпу в місці, про існування якого ніколи не підозрював. Це відчуття паморочить голову. Як переляк, захват і сотня інших вражень, для яких немає назв. Це вже не Ерен-Хото. Треба було протискатися. Наплічник заважав. Панельні багатоповерхівки на обох сторонах вулиці. Небо такого ж відтінку, що й забудова. Я знав панельні райони. Ці були майже такі самі, та водночас просякнуті чимось чужим і привабливим. Неначе насичені іншим світлом. Сухішим, піщанистим, віддаленим від вод. Я мусив це якось назвати. Цей гіпноз чужого місця, де тебе ніхто не чекав, де ти нікому не потрібний. Бетон, червоні написи, на яких розпізнаєш лиш арабські цифри. Марки автівок, яких раніше ніколи не бачив. Емблеми на капотах — мов стародавні амулети. Так тобі здається. Відчуваєш, що чим глибше у це входиш, тим важчим буде повернення, яке врешті стане неможливим. Що врятує тебе тільки боягузтво, хоча насправді ти не прагнеш уціліти.

З першого готелю нас таки вигнали. Худий чоловічок на скляній рецепції просто махнув, щоб ми забралися. Там було, як у старій перукарні. Зеленаве брудне скло і коричневий лак на старому дереві. Він щось казав до жінки в глибині закладу, наче шукаючи схвалення. Вона підтакувала йому китайською. Ми перейшли на другий бік широкої вулиці. Тут на рецепції висіли чотири годинники: Лондон, Нью-Йорк, Токіо і Пекін. Усі усміхалися, але ніхто нічого не розумів. Ані вони, ані ми. Хотіли зробити добре, радилися, але не могли визначитися. Три жінки і чоловік. Усі у темно-червоних уніформах. Ми зрозуміли, що тут дорожче, ніж навпроти. Врешті вони дали нам ключі, але якось невпевнено. Ніби ми їх до цього змусили.

Близько опівночі я пішов на прогулянку. Людей було трохи менше. Але це не мало значення, бо весь час існував той натовп, він дихав, затиснений цими бетонними стінами, за вікнами, в яких світилися жовті жарівки. Колись в Іркутську або в Улан-Уде я бачив, як сплять китайські робітники. У великому порожньому залі без меблів лежало кількасот тонких матраців, і на тих матрацах — вони, кількасот, нерухомі, навзнак, щоб швиденько поспати, о п’ятій вже треба вставати. У розбурханому ландшафті Іркутська або Улан-Уде рівно поскладані сплячі тіла справляли враження великого спокою і ще більшої сили. Я дивився на них крізь темну шибу і запам’ятав цю сцену, щоб згадати її аж тут. Я заглянув на вокзал, аби дізнатися