Читати книгу - "Бурелов"

— Нам треба відпочити зараз! — гукнув Живчик у відповідь.

Скрид посміхнувся в кулак.

— Правду кажучи, я боюсь. Оця вся місцевина кишить найкровожернішою породою риб-болотниць. Щойно трапите їм на очі, так і струблять вас живцем!

Запала пауза.

— Гаразд, а бодай сповільнити ходу ти можеш? — зажадав Живчик.

— Певно, що можу, капітане, — приязно відгукнувся Скрид. — Але не діждеш! — буркнув він собі під ніс. Він знову приклав долоні до рота: — А тепер уперед! Тільки не збочуйте й далі, аж поки добудетесь корабельних уламків, — нагадав він. — З вами нічого не станеться, якщо йтимете навпрошки. Але стережіться. Обабіч повно ядучих ям, трапляється і зрадливе драговиння. Тож-бо не звертайте зі стежки!

— Гаразд, — долетіло до нього Живчикове.

— Ох, мало не забув, — прокричав Скрид. — Багнище на око пласке, а насправді все у бакаях. Не панікуйте, якщо на хвилину-другу стратите з очей чи то мене, чи корабель. Тримайтеся курсу, та й квит!

— Добре! — гукнув Живчик.

Скрид захихотів у кулак. Яким ґречним парубійком виявився цей капітан Живчик. Весь сяючи з утіхи, він одвернувся і далі верстав дорогу смердючою пусткою. Бліде сонце осявало відлеглий корабельний кістяк. Скрид знав: корабель був ближче, ніж здавалося, а все ж досить далеко, щоб ні для кого із загону простодушних небесних піратів не лишилося жодного шансу туди добратися.

— Мордобрили, риби-болотниці та білі ворони, — пирхнув провідник. — Проти мене вони ніщо. Бо я, Скрид Пальцекрад, найнебезпечніша твар у цій неокраїй білій пустелі — і ви це дознаєте на власній шкурі, Капітане Живчику, — глумливо посміхнувся він.

Скридові слова все лящали й лящали Живчикові у вухах. Не збочуй зі стежки. Хіба не те саме завжди йому правили Спелда і Тунтум — лісові тролі, що виховували його, як рідного сина? А все ж якби він був не збочив отоді зі стежки, то й дотепер жив би у Темнолісі. Цим разом, проте, Живчик усвідомлював слушність поради, бо якби Професор послизнувся чи оступився, це могло б кепсько окошитися.

З головою, прикріпленою до цівки на спині, калічний Професор не міг дивитися собі під ноги, отож пильнувати, куди вони ступають, доводилося Живчикові, а це означало від часу до часу спускати з ока найперший орієнтир. Щоразу, як він знову зводив погляд, з’ясовувалося, що їх занесло у той чи той бік.

— Чого це я маю пильнувати за всім? — збунтувався Живчик. — Чого ви мені не кажете, коли ми збиваємося з курсу?

— Як мені казати, — відповів Професор, — коли очі мої заплющені.

— То розплющуйте їх! — вибухнув Живчик, якому урвався терпець.

— Я не годен, — торочив старий кволим голосом. — Мою голову закріплено під таким кутом, що сонце б’є просто в очі. Якщо я все дивитимусь на нього, то осліпну. — Він сумно зітхнув. — А яке пуття із темного на очі Професора Світлознавства? Я закінчу старцюванням на вулицях Нижнього міста.

Живчик із провинним виглядом відвернувся.

— Перепрошую, — сказав він. — Я…

— О мій любий хлопче, — урвав Професор, — ти остання людина під небом, яка повинна просити в мене вибачення. Ти лишився мені вірний у Присмерковому лісі, не відкинувся від мене і тепер. Я зберігаю нині і зберігатиму до гробу вічну тобі вдячність. — Він помовчав. — А кого мені справді кортить вилаяти, то це отого песиголовця Скрида. Хто обіцяв іти повільніше?!

Живчик кивнув головою, але промовчав. Можливо, їхній провідник ходу таки притишив. Але вони із Професором пленталися так болісно-повільно, що цього не завважили.

Мандрівка оберталася на один нескінченний кошмар. Кожний вершок видавався милею, кожна секунда розтягувалася в годину.

— О Небо! — застогнав Професор. — Скільки ще нам іти? Боюсь, я більше не витримаю!

— Скоро ви будете, як нова копійка, — запевнив його Живчик, озираючись через плече, щоб перевірити, чи не загубилися, бува, Дозорець і Камінний Штурман. — Уже мабуть, недалеко. — Відтак він скерував погляд уперед — і аж отерп із жаху.

— Що там таке? — запитав Професор, широко розплющуючи очі.

— Скрид, — пролепетав Живчик, відчепивши вільною рукою далекогляд і несамовито водячи ним по обрію. — Його катма!

Професор Світлознавства, примруживши очі, вдивлявся у далеч.

— Він же попереджував: тут таке не дивина, — нагадав він.

— Я знаю, але…

— Ходімо вже, — урвав Професор. — Я старий і караюся лютим болем. Мені не гріх хнюпити носа. Але тобі, Живчику зась! Усе твоє майбутнє попереду.

Живчик похмуро зирнув уперед.

— Грязь, — пробуркотів він. — Ось що я бачу в себе попереду. Ах, професоре. Якби я послухався свого батька, цього всього не було б. Так ні ж бо! Я не зволився вчинити, як мені сказано. Лихий попутав мене, упертюха і бовдура, прокрастися назад на борт «Бурелова». У всьому винен я і тільки я!

— Живчику, хлопче мій, — лагідно промовив Професор. — Що з воза впало, те пропало. Я не збираюся судити, хто винен, а хто ні. Зараз важить інше: як ти виправляєш свою помилку. Якщо ти… О-О-О-ОХ! — пронизливо зойкнув він, коли неждано-негадано, акурат поміж ними двома, лопнула шпарка болотяна банька.

— Професоре! — закричав Живчик, відкинутий убік.

Він із жахом глупів на стовп густої клекітливої грязі, здибленої над болотом, наче стовбур великого білого дерева. Той стовбур дедалі вищав, сповнюючи повітря гучним риком, перш ніж, закучерявившись верхівкою, упасти назад на землю зливою масних липучих кім’яхів.

— Професоре! — знову крикнув Живчик. — Де ви?

— Тут, — озвався тремтячий голос по той бік грязьового фонтану. — Я загруз.

— Тримайтесь! — гукнув Живчик у відповідь. — Зараз я вас витягну.

Грязь не переставала вивергатися з ями, і довкола Живчика здіймалися хмари ядучого паровиння. Кашляючи і плюючись, сліпаючи сльозавими очима, він пошкандибав, заточуючись, уперед. Мерехтіло розпечене повітря. Фонтанувала грязь. Живчик підніс руку до обличчя, затискаючи носа, та ба! Від задушливого сопуху не було спасу.

— Я не можу… вас… знайти… — пробелькотів він, задихаючись.

— Я тут, — знову відгукнувся кволий Професорів голос. Він пролунав десь поблизу. Живчик зупинився, утер сльози і вп’явся очима в густе мряковиння. І враз зустрівся поглядом із Професором — той був від нього за яких три кроки…