Читати книгу - "Правік та інші часи"

своєї волі і назвали себе богами. Світ був тепер наповнений мільйонами богів. Однак воля підпорядковувалась інстинктам, тому до Шостого Світу повернувся хаос. Усього було забагато, хоча ввесь час поставало ще щось нове. Час набрав обертів, а люди помирали від зусиль зробити щось, чого досі не було.

Врешті Бог повернувсь і, роздратований гармидером, знищив усе створене однією думкою. Тепер Шостий Світ стоїть порожній і глухий, як кам’яний склеп».

Час Ізидора

Якось, коли Ізидор прийшов на пошту зі стосом листів, поштарка в блискучому халаті зненацька наблизила обличчя до віконечка й сказала:

— Начальник тобою дуже задоволений. Казав, ти наш найкращий клієнт.

Ізидор завмер з хімічним олівцем над бланком чергової скарги.

— Як це? Я ж завдаю пошті збитків. Але це все за законом, я не роблю нічого поганого…

— Ах, Ізидоре, ти нічого не розумієш. — Зарипіло, відсуваючись, крісло, й жінка наполовину висунулася з віконечка. — Пошта заробляє на тобі. Тому начальник тішиться, що знайшовся хтось такий, як ти, саме в нашому відділенні. Бачиш, домовленості між державами такі, що за кожен загублений міжнародний лист обидві країни платять порівну. Ми тобі платимо в злотих, а вони — в марках. Ми тобі ці марки обмінюємо за державним курсом, усе згідно з правилами. Заробляємо і ми, і ти. Власне кажучи, ніхто нічого не втрачає. Ну, то що, хіба ти не задоволений?

Ізидор кволо кивнув головою.

— Задоволений…

Жінка відсунулася назад у віконечко, взяла в Ізидора бланки скарг і почала їх механічно проштемпельовувати.

Коли він повернувся додому, перед будинком стояла чорна машина. Міся вже чекала біля дверей. Обличчя в неї було сіре й нерухоме. Ізидор одразу зрозумів: сталося щось жахливе.

— Ці панове до тебе, — проказала Міся дерев’яним голосом.

У кімнаті біля столу сиділо двоє чоловіків у світлих плащах і капелюхах. Йшлося про листи.

— До кого пишеш листи? — спитав один з них і запалив циґарку.

— Ну, до туристичних фірм…

— Це пахне шпіонажем.

— Та що я маю до шпіонажу? Я як побачив машину, то, знаєте, подумав, ніби щось сталося з дітьми, коли, слава Богу…

Чоловіки обмінялися поглядами, і той з циґаркою вороже подивився на Ізидора.

— Нащо тобі стільки кольорових буклетів? — запитав раптом другий.

— Цікавлюся світом.

— Цікавишся світом… Нащо тобі ця зацікавленість світом? Чи ти знаєш, що можна дістати за шпіонаж?

Чоловік зробив швидкий рух біля шиї.

— Перерізання горла? — запитав наляканий Ізидор.

— Чому ти не працюєш? З чого живеш? Чим займаєшся?

Ізидор відчув, що його руки пітніють і що він починає затинатись.

— Я хотів постригтись у ченці, та мене не прийняли. Допомагаю сестрі та шваґрові. Рубаю дрова, бавлю дітей. Може, дістану якусь пенсію…

— Жовті папери, — буркнув той з циґаркою. — Куди висилаєш листи? Може, до «Вільної Європи»?

— Лише до автомобільних або туристичних фірм…

— Що в тебе було з Уклеїною жінкою?

Ізидор лише тепер зрозумів, що їх передусім цікавить Рута.

— Можна сказати — все і нічого.

— Тільки без філософії.

— Ми народилися в один день, і я хотів з нею одружитися… але вона виїхала.

— Знаєш, де вона тепер?

— Ні. А ви знаєте? — запитав Ізидор з надією.

— Не твоє діло. Тут запитую я.

— Панове, я не винний. Польська Пошта мною задоволена. Поштарі мені самі це сказали.

Ті підвелись і рушили до виходу. Один з них ще обернувся з порога й сказав:

— Пам’ятай, що ти під контролем.

Кілька днів потому Ізидор отримав зім’ятого і забрудненого листа з закордонними марками, яких ще не бачив. Машинально глянув на відправника і прочитав: Amanita Muscaria.

Ці слова здалися йому напрочуд знайомими. «Може, це якась німецька фірма», — подумав він.

Але лист виявився від Рути. Ізидор здогадався про це, тільки-но побачивши незграбний, дитячий почерк.

«Дорогий Ізеку, — писала вона, — я дуже далеко, в Бразилії. Іноді не можу спати. Так за вами тужу. А іноді взагалі про вас не думаю. Маю тут багато справ. Мешкаю в величезному місті, повному різнокольорових людей. Як твоє здоров’я? Маю надію, що моя мама також здорова. Мені її дуже не вистачає, та знаю, що вона не змогла б тут жити. Я маю все, чого хотіла. Не передавай вітання нікому, навіть моїй мамі. Нехай мене скоріше забудуть. Amanita Muscaria».

Ізидор не спав до ранку. Лежав і дивився в стелю. До нього повертались образи та запахи з тих часів, коли тут ще була Рута. Він пам’ятав кожне її слово, кожен порух. Відтворював їх почергово. Коли перше сонячне проміння дібралося до віконця східного голубника в даху, Ізидорові покотилися з очей сльози. Потім він сів і пошукав адресу: на конверті, на аркуші, навіть під маркою і на її заплутаному малюнку. Та не знайшов.

— Я поїду до неї. Назбираю грошей і поїду до Бразилії, — голосно сказав Ізидор сам до себе.

Потім здійснив задум, який ненавмисно підкинули йому нишпорки з СБ. На аркуші, вирваному з зошита, написав: «Прошу надіслати мені проспекти. Вітання. Ізидор Небеський». На конверті написав адресу: «Радіо «Вільна Європа». Мюнхен. Німеччина».

Поштарка зблідла, побачивши цю адресу. Мовчки подала йому формуляр на рекомендований лист.

— І відразу попрошу бланк на скаргу, — сказав Ізидор.

Це був дуже простий бізнес. Ізидор висилав такий лист раз у місяць. Відомо було, що він не лише не дійде до адресата, але й не покине кордонів навіть повіту. Щомісяця отримував відшкодування за ці листи. Нарешті, вкладав у конверт чистий аркуш. Не було вже сенсу просити проспекти. Це був екстра-заробіток, який Ізидор відкладав у скриньку з-під чаю. На квиток до Бразилії.

Навесні наступного року нишпорки в плащах забрали Ізидора до Ташува. Засвітили лампою в очі.

— Шифр, — промовив один з них.

— Що «шифр»? — запитав Ізидор.

Другий відважив йому доброго ляща.

— Назви шифр. Яким способом шифруєш інформацію?

— Яку інформацію? — здивувавсь Ізидор.

Знову дістав в обличчя, цього разу сильніше. Відчув кров на губі.

— Ми перевірили всіма доступними методами кожне слово, кожний квадратний сантиметр листа й конверта. Розшаровували папір. Перевірили марки. Збільшували кожну в десятки разів. Досліджували під мікроскопом їхні зубчики і склад клею. Аналізували кожну літерку, кожну крапку й кому…

— Але нічого не знайшли, — докинув другий, той, що бив.

— Там немає ніякого шифру, — тихо сказав Ізидор і хусточкою витер кров з-під носа.

Обидва чоловіки розсміялися.

— Ну добре, — почав перший. — Домовмося: почнемо ще раз, спочатку. Ми тобі нічого не зробимо. Напишемо в протоколі, що ти не зовсім нормальний. Таким тебе, зрештою, всі вважають. І відпустимо додому. А ти нам за це розкриєш свій секрет.