Читати книгу - "Божа кара"

Особливо допікало їм якесь ненормальне дівча за стіною в спальній кімнаті: виспівувало часом до пізньої ночі. Схопиться, бувало, Микола Захарович, постукає люто у стінку — на хвилину замовкне. А потім знову своєї. Голосок деренчливий, як у кози, та ще й немилосердно фальшивить.

— Я с ума скоро сойду! — стогнала Надія Іванівна. — Это хуже боли зубной!

Мадюдя і з дівчам тим розмовляв, і батькам її скаржився — не допомагало нічого. Аж ось їхні муки скінчились: дівча од когось завагітніло і, щоб позбутися плоду, наковталось отрути. Лежало потім у домовині пташеням замордованим. І от до чого може довести людей вічна невлаштованість наша: батькам — горе, Мадюдям же — наче гора з пліч. Уперше спали спокійно.

Надію ж Іванівну, ще коли збирались до Києва, найбільше непокоїло те, що доведеться ламать свою мову. Вивчати чужу.

— Учти: я тогда сразу же уеду!

— Да ничего не придется тебе изучать! — сердився Микола Захарович. — Не к дикарям же мы едем!

— Ну, да! — не вірила Надія Іванівна. — Что же они и говорят все на русском?

— Все не все, а культурные люди на русском только и общаются.

Все одно не повірила. Ще в таксі, коли їхали з Борисполя, прислухалася напружено до мови шофера.

— Вы — русский?

— А какое это имеет значение? — відрізав шофер. — Все теперь русские.

Надія Іванівна й не думала образитись. Зітхнула полегшено. А коли приїхали та занесли речі, попросилась на вулицю.

— Я на минутку: дохну свежим воздухом. Что-то меня прикачало.

— Далеко на заходи! — гукнув їй услід Микола Захарович.

Повернулася сяюча:

— А ты был прав! К кому не обращалась, все нормальным человеческим язиком отвечали.

— А что я тебе говорил! — Мадюдя відчув аж гордість за своїх земляків, які зуміли так догодити Надії Іванівні.

Тож життя на новому місці поступово входило в русло. Тим більше що й до сина шапкою докинути. Ну, не так уже й шапкою — шістсот з гаком кілометрів. Але хіба це тобі на Памірі! Тут сів на поїзд увечері, а вранці вже й на місці.

Вілен писав регулярно. Що задоволений службою, що гори тут теж дуже красиві, хоч проти памірських їх і горами називать не з руки: на Говерлу за півгодини можна зійти. А люди тут такі красиві та горді, що з кожного хоч картину малюй. Особливо захоплювався командиром застави, родом теж із Карпат. Оце чоловік, оце командир! Бровою поведе — всі в той бік так і кинуться. «Неужели и я таким буду?» — «Будешь, голубчик, будешь, — усміхнувся Микола Захарович. — Помнишь, Надюша, как предо мною вся застава по стойке смирно стояла?» Він аж молодшав, читаючи синові листи. Приходячи зі служби, уже з порога питав:

— Есть письмо от Вилена?

— Есть, есть, — відповідала дружина. — Тебя на столе дожидается.

Не кидався одразу читати. Роззувався, роздягався, натягав піжаму та капці, мив старанно руки, аж тоді йшов до столу. Чіпляв на носа важку чорну оправу окулярів (з роками став слабнути зір), брав конверт і завжди сердився на дружину: «Что за привычка — рукой раздирать! Не могла аккуратно разрезать ножом!» Діставав лист і, відкинувшись на високу спинку крісла, читав.

— Слышь, Надюша, ему форму парадную выдали! — кричав до дружини, яка саме готувала вечерю. — Читала?

— Читала! — відгукувалася з кухні Надія Іванівна.

— Вот бы побывать на параде! Посмотреть на Вилена. — І знову замовкав, увіткнувшись окулярами в лист.

Згодом Вілен став відповідати не так часто. Але й тут Микола Захарович не сердивсь на сина. Розумів: на службі буває всяке. Коли не те що писати — здрімнути часу немає.

Десь за півроку Вілен повідомив, що в них велике горе: загинув командир застави. Безглуздою смертю. На стрільбищі. Солдат із новобранців доти грався автоматом, доки й усадив чергу в спину. Солдата, звісно, судитимуть, та командира цим не воскресиш. Лишив по собі молоденьку дружину; рік тому привіз на заставу. Стала всім як сестра, солдати замалим не моляться на неї. Що вона тепер, бідолашна, робитиме?

Через кілька днів ще один лист: «Мама и папа, можете меня поздравить: меня назначили командиром заставы. Работы прибавилось, но думаю — справлюсь. Оксана еще никуда не уехала, да и мы все к ней привязались: будем долго вспоминать, если уедет. Писать теперь буду не так часто, так что вы меня извините».

Листи тепер стали надходити раз на тиждень, а іноді й рідше. I в кожному листі синок не забував згадати Оксану. Яка все ще жила на заставі. «Поймите: здесь лежит ее муж, — наче виправдовувався син. — Мы похоронили его на одной из вершин, что окружают заставу. Оксана подымается туда каждое утро и каждый вечер, какая бы погода ни была. Я даю ей сопровождающего, а часто сам ее сопровождаю. Утешаю ее как могу, но что мои слова по сравнению с ее большим горем!»

— Бедная женщина! — співчутливо зітхнув Микола Захарович. Надія ж Іванівна з кожним листом все більше тривожилась:

— Ты замечаешь, что он о ней только и пишет?.. Нет, надо ехать, пока не поздно!

Вже придбала квиток, коли надійшов ще один лист. Розрізали — випало фото. Молоде жіноче обличчя такої вроди, що Мадюді аж зір обпалило.

— Что это? — піднімаючи фото, запитала Надія Іванівна.

Тіпнула конвертом — випала коротенька записка од сина:

«Мама, папа, знакомьтесь — это Оксана. Со вчерашнего дня моя законная жена. Если бы вы знали, как я счастлив! Надеюсь, что и вам она очень понравится. До скорой встречи. Обнимаем, целуем. Оксана, Вилен».

— Ну вот, — тільки й мовив Микола Захарович. Надія ж Іванівна пожбурила фото на стіл:

— Дождались! Дура я, дура! Все тянула, не ехала. Вот и дождалась! Он же еще мальчишка!.. На могилу ходила!.. Вилен ей нужен был, а не могила!

— Что же нам делать? — спитав розгублено Микола Захарович: в усьому звик покладатись на свою половину.

— Что делать! — пирхнула Надія Іванівна. — Уже все и без нас сделалось… Порадовал сынок!.. С родителями не посоветовавшись.

— Может, послать телеграмму? — запропонував несміливо Микола Захарович. — Поздравить…

— Вот ты и поздравляй. А меня, ради Бога, избавь…

І Мадюдя засів писать телеграму. Писав від обох. «Поздравляем, целуем, желаем большого семейного счастья. Ждем в гости. Мама и папа». Знав, що Надія Іванівна покипить-покипить та й охолоне. Рідний же син, ним тільки й дише.

Вілен привіз їм невістоньку посеред літа, коли ринкові прилавки заповнили ранні огірки й помідори, молоденька картопля й туга, червонобока редиска. Ціни, щоправда, ще «кусались», але заради довгожданих гостей можна було