Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

зусиллями тільки поляків. Пізніше він був перейнятий основним промовцем Польської делегації на Констанцькому соборі, Ректором Краківського університету Павлом Володимиром у творі «Conclisiones», де лаврами перемоги супроти Тевтонського ордену увінчує лише поляків. Цей мотив пізніше остаточно розвинув Я. Длугош» [83, с. 128].

Трапилось так, що усі польські офіційні джерела стали подавати Грюнвальдську битву, як перемогу поляків (Ягайла) над Орденом. Та, незважаючи на цю тактику, Орден висував все нові й нові звинувачення як проти Польщі (Ягайло), так і проти ВКЛР (Вітовт).

1414 року в Констанці для вирішення церковних питань, а також звинувачень Тевтонського ордену, підтриманих королем Угорським і намісником Священної Римської імперії Сигізмундом Люксембурзьким, проти Польщі (Ягайло) та ВКЛР (Вітовт), зібрався 16-ий Вселенський Собор. Що цікаво, то справді був Вселенський Собор, бо на нього прибули не тільки короновані Папою володарі держав та католицькі єпископи і делегати, а й офіційні представники Константинополя, православної церкви та православних християнських держав.

Як кажуть історики, «не дрімали й Вітовт з Ягайлом». Головна суперечка Польщі та Великого Литовсько-Руського князівства з Тевтонським орденом точилася навколо Жемайтії — дідичної землі литовських князів. Особливо це стосувалося князя Вітовта, батько якого Кейстут разом із Ольгердом правили у Великому Литовському князівстві, розділивши сфери впливу. Саме князю Кейстутові у 1345–1377 роках довелося захищати Литву від посягань Тевтонського ордену. В ті роки «Протягом… двох десятиріч орден хрестоносців і Лівонський орден зорганізували приблизно 70 походів на Литву — по три-чотири походи на рік. 1356 року тевтонці вперше дійшли до Трокаю і Вільнюса» [83, с. 42].

Тому й пішла Литва на Кревську унію з Польщею. Це слід розуміти. І, як пам’ятаємо, «Однією з умов Кревської угоди була християнізація за католицьким обрядом язичницької частини Литви, розпочата 1387 року… (Уже. — В.Б.) 1395 року імператор Священної Римської імперії, а 1403-го і Папа Римський заборонили Тевтонському ордену воювати з новохрещеною Литвою. Відтоді агресія Тевтонського ордену втратила ідеологічну мотивацію і не могла сподіватись на ефективну допомогу Заходу» [83, с. 42].

Саме тому напередодні Констанцького Собору Вітовт і Ягайло «починають хрестити жемайтійців» — останній оплот язичництва в Литві, за землю котрих так чіплявся Тевтонський орден. У нього була своя стратегічна задача: якомога більше захопити прибалтійських земель та з’єднати в єдине ціле володіння Тевтонського і Лівонського орденів. Хоча, зрозуміло, що ця мета ніколи не афішувалася. Та про такий намір знали наші предки.

«Ось чому… 1416 року в Констанці бачимо делегацію із 60-ти жемайтійців, які всьому церковному собору доводять, що винні в тому, що вони нехрещені, тільки рицарі Тевтонського ордену, які намагалися це зробити силою. Церковний собор було переконано, тому він 1417 року прийняв рішення заснувати Жемайтійську єпархію, що є унікальною подією в історії Церкви — єпархії зазвичай засновують Папи» [83, с. 128].

На мою думку, українська і московська православні церкви після 1240–1250-х років не могли перебувати під опікою одного київського митрополита. Головною причиною цього була їхня належність до різних держав. Одна церква належала до Великого Галицько-Волинського князівства і, звичайно, мала свого митрополита. Друга церква діяла виключно на землях Золотої Орди, не мала нічого спільного з Києвом та Руссю і була ідеологічною зброєю ханів Золотої Орди. Ми пам’ятаємо, що хан Менгу-Тимур навіть воював з Константинополем у 1269–1271 роках за те, щоб підпорядкувати собі особисто церкву.

Сучасні українські історики змушені визнавати деяких окремих митрополитів нашої землі, які не мали з Московією нічого спільного, та існування в деякі роки на українсько-литовських землях незалежних митрополій. Робити подібне змушує їх не принципова позиція, незалежна від Москви, а неможливість спростування незаперечних фактів. Тобто, і в цьому питанні вони поки що продовжують московські баєчки. Хоча польський король Казимир III ще в часи свого правління (1333–1370 роки) досить чітко написав у листі до Константинопольського Патріарха:

«До первопрестольного всеосвященнішого Патріарха Константинополя, Вселенського Собору, уклін і биття чолом багато разів від сина твого Короля Казимира землі Ляхії й… Русі, і Князів Русі, які в Християнську Віру вірують, і від Бояр Русі чолом б’ємо поклони… Від віків вічних Галич славився у всіх країнах Митрополією й був престолом Митрополитів споконвіку. Перший Митрополит нашого благочестя був Нифон, другий — Митрополит Петро, третій — Митрополит Гавриїл, четвертий — Митрополит Феодор. Усі вони були на престолі Галича…» [48, с. 148].

Я не думаю, що польський король в листі до Константинопольського Патріарха називав вигадані імена митрополитів Руської землі. Тому маємо цілком достовірне джерело з цього питання.

Що цікаво: саме митрополит Петро із цієї четвірки був учасником 13-го Вселенського церковного Собору, який відбувся 1245 року в Ліоні.

Дотримуючись промосковського трактування історичних подій, українські історики кивають на Петра Ратенського, мовляв, то він міг бути на тому Соборі. Забуваючи, що Петро Ратенський помер 1326-го. Пов’яжіть, будь ласка, 1245-ий із 1326 роком і переконайтеся у московській брехні.

За тими ж «общероссийскими летописями», 1358 року в Києві був незалежний від Москви митрополит Роман. Тому Московського митрополита Алексія й заарештував князь Ольгерд, як самозванця та авантюриста, коли той прибув до Києва.

А ось що констатує Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), 12 том: «Киприан… Митрополит… По национальности болгарин. В 1375 Константинопольский патриарх назначил К(иприана) митрополитом Киевским и Литовским» [25, т. 12, с. 154].

Ми пам’ятаємо, що Київський митрополит Кипріан у 1378 році, за вказівкою Константинопольського Патріарха, навідався до Москви, де за протистояння відлучив від церкви московського князя, так званого Дмитрія Донського — він же хан Сарихозя, та піддав його анафемі. Повернувшись у 1380 році до Києва, він до 1392-го правив особисто Київською митрополією. Не будемо переповідати далі його службу Богові.

Та повернімося до дій Великого Литовсько-Руського князя Вітовта після Грюнвальдської битви.

Митрополит Кипріан помер 1406 року, восени. У1409 році Едігей повністю спалив Москву. Московське князівство до 1433 року, практично, перестало існувати.

Під тиском руських князів, насамперед князя Федора Галицького (Острозького) та його сина Василя Красного, князь Вітовт запропонував Патріархові висвятити на кафедру Київського та Галицького митрополита брата Кипріана — богослова Григорія Цамблака, який прибув разом із Кипріаном і служив у Київській митрополії. Зараз важко говорити, чи Константинополь був проти Цамблака. Не забуваймо, уже в ті роки Візантійська імперія перебувала на межі знищення Османами. Тому, коли Константинополь відмовив, перш за все князям Русі, висвятити Григорія Цамблака на кафедру Київського митрополита, ухвалили рішення зібрати з’їзд єпископів руських земель.

«Григорія Цамблака висвятили у митрополити без санкції патріарха, собором місцевих єпископів, який відбувся у Новогрудку (1415 р.). У процедурі висвячення взяли участь архиєпископ полоцький та єпископи смоленський, чернігівський, луцький, володимирський, перемишльський, холмський