Читати книгу - "Чарівне горнятко"

Раптом гора заскреготала й створилася. З неї вийшли дванадцять дівчат з кошиками в руках.

— Добридень, дівчата, — привітався Іванко. — Куди йдете?

— По ягоди. А ти хто такий?

— Я прийшов до вас у гості.

— Ми гостей не приймаємо, нам вони заказані. Як наш господар-велет побачить тебе, більше не будеш ні до кого у гості ходити.

— А ви що за одні?

— Ми — полонянки господаря-велета.

— А він не боїться пускати вас по ягоди самих?

— Не боїться, бо із цього острова не можна втекти лише один-єдиний човен, якого приймає це море.

— А де той човен?

— У ворожбита, що доживає віку в якійсь печері. Того човна не наздожене ніяка сила.

Іванко збирав з дівчатами ягоди й розповідав, як файно жити там, де є багато людей і де нема таких диких нетрів.

Потім запитав:

— А ви не знаєте, де ховає господар-велет золотий перстень?

У золотій скриньці. А ключик від скриньки — в його лівому вусі. Але якщо ти забереш перстень, то заплатиш за нього життям. Господар-велет прокинеться і вб'є тебе одразу. Він сильніший від цієї гори!

— А що маю робити, аби перстень забрати?

Треба спочатку взяти ключик з його лівого вуха, а потім підпалити книгу життя господаря-велета, яка лежить у нього на столі.

Дівчата назбирали повні кошики ягід. Коли повернулися, брама створилася, леґінь сховався серед дівчат і зайшов з ними всередину.

Господар-велет спав у величезному залі. Так хропів, що аж гора двигтіла.

Іванко тихенько підійшов до нього. Витягнув золотий ключик з його лівого вуха, відтак узяв кресало і викресав вогню. Роздмухав губку й підпалив на столі книгу життя господаря-велета..

Чорний, як ніч, дим піднявся в широкій залі… Господар корчився спочатку, а потім почав кудись пропадати. Зникали ноги, тулуб, руки, шия… Частинка книги не догоріла, впала на долівку і погасла. Тоді очі велета піднялися і почали блукати по залі. Іванко вийшов з темного кутка, підійшов до золотої скриньки, відімкнув і забрав перстень. Господареві очі весь час пливли за ним, але Іванко не боявся. Він отворив двері й вигукнув:

— Егей, дівчата! Принесіть якийсь глечик, аби-м набрав води з озерця, з якого ще ніхто не пив.

— На, маєш глечик, — сказали дівчата.

Котик повів його до озерця. Набрали води. Тоді котик сказав:

— Треба тікати, доки баба не дізналася про смерть свого сина. Вона може біди нам наробити.

Прийшли перед страшну залізну браму.

— Постукай, Іванку, три рази золотим ключиком.

Іванко постукав. Брама отворилася. Іванко, котик і дівчата побігли до моря. За ними пливли очі господаря-велета.

Іванко кинув чарівні капці в хвилі. З води виріс човен.: Всі сіли в нього і попливли морем. Іванко оглянувся. На березі блищали очі господаря-велета… З них текли сльози, великі й круглі, як яблука, і падали в море.

Коли допливли до другого берега, дівчата повибігали на зелене поле. Леґінь сховав чарівні капці в пазуху й сказав:

— Ну, файні чічки, тепер ідіть додому, бо у нас з котиком — своя дорога.

Дівчата подякували хлопцеві і розійшлися.

Іванко подався до відьминої хатки. Полляв два камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив. Два легіні гейби зі сну прокинулися.

— Ми довго спали, — сказали.

— Ого, були б ви спали доки світу й сонця, якби я вас не розбудив водичкою з цього глечика. Ідіть, хлопці, додому. Відьма, як бачу, вже не має ніякої сили.

Легіні пішли. А Іванко з котиком подалися до трощі на березі ріки. Іванко вийняв перстень і поклав його на вершок тростини.

Тростинка захиталася і на її місці раптом постала дівчина — файна, як перша весняна квітка.

Іванко сказав:

— Я не зможу ні одного дня прожити без тебе. Будь моєю…

Дівчина дала йому золотий перстень, і вони пішли до її тата і мами. То були чесні гуцули, які виплакали очі за своєю єдиною донькою.

Вони, відай, зробили весілля. І котик, відай, все життя був з ними — пряв золоте прядиво і казки розповідав.

ПРО ЦАРЕВИЧА, ЯКОГО ВИГНАЛИ З ПАЛАЦУ[57]

За горами, за морями, де когути не допівають і пташки не долітають, жив цар — злий, кривавий. Його піддані були голодні і дрантиві. До царського палацу летіли їх прокльони, та через грубі мури не перелітали. І люди стали думати, як помститися цареві.

Вирішили спалити палац, але ворона, який ніс жарину, задзьобали цареві орли.

Попри палац текла ріка, де цар любив купатися. Люди пустили туди жаб. Та сторожа помітила це.

— Не купайся, світлий царю, у ріці, бо там повно жаб.

Цар розсердився. Скликав усіх слуг і закричав:

— Даю вам три дні, аби-сьте знищили всіх птахів і жаб.

Ці слова почув малий царевич, який любив усе живе. Побачив він на дереві сороку і сказав:

— Птахи-пташенята з царства мого тата, тікайте світ за очі, бо завтра всіх вас повбивають.

— Ми тобі віддячимо за це, — відповіла сорока. Вона наробила такого гармидеру, що всі птахи дізналися про розказ царя. Зібралися зграями й відлетіли в далекі ліси.

Царевич побіг до ріки:

— Жаби-жабенята з царства мого тата, тікайте в інші ріки, бо завтра вас тут повбивають.

— Ми тобі за це віддячимо, царевичу, — відповіли жаби. Вони повилізали з води й поскакали геть, куди очі дивилися.

На другий день слуги доповіли цареві:

— Світлий царю, всі птахи пішли з вітром, а жаби — з водою. Відай, їм хтось сказав про твій розказ.

Цар тупнув ногою:

— Хто? Як мені зараз не приведете зрадника, то я усім вам постинаю голови.

Царська челядь тряслася від страху, бо цар не любив кидати слів на вітер. А ворожбит, що жив при палаці, вклонився низенько і сказав:

— Я, світлий царю, знаю все, що діється на землі і під землею. Царський розказ підслухав твій син.

Цар дуже розлютився на царевича.

— Гей, слуги! — гукнув він. — Відведіть цього хлопчика у найтемніший ліс, най там його вовки роздеруть!

Слуги схопили царевича і повели з дому. Довго йшли лісами, ярами, нетрями, доки знайшли найтемнішу хащу. Там кинули хлопчину і втекли.

Царевич почав плакати.

Ведмідь Бурмило сидів на колоді й грався з ведмедятами. Раптом почув дитячий плач.

— Варваре, — сказав своїй ведмедисі,— а йди-но подивися, людська дитина плаче. Але йди обережно, аби-сь не наступила, бо ти в мене вже підсліпувата.

Варвара підійшла тихенько до кущів, звідки