Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми ще раз переконуємося, що князівський рід Вишневецьких не мав ніякого зв’язку з литовським родом Корибутів, бо тоді не був би поіменований польським хроністом М. Стрийковським тільки п’ятим у князівському ряду руських (українських) князів. Такі речі деяким українським історикам слід розуміти.
Слава про великого полководця українського (руського) князя Костянтина Івановича Острозького (Галицького) та його гучні перемоги зберігалась довгі роки. Вона оспівана в поемі С. Пекаліда «Про Острозьку війну…», де про князя сказано:
«…Ось Костянтин, що Олімп нам послав його, військом звитяжним
Славу дідів відновив і колишні батьківські мистецтва.
Воїн який він і скільки здобув перемог він славетних,
Свідчить про це його слава, що скрізь розійшлася в народі,
І Борисфен-ріка, що усіма управляє ріками,
І Березина, ріка повноводна: ходив він в походи
На ворогів, щоб помститись стократно Московській державі.
Скільки разів він блискучий свій меч змочив кров’ю, то скаже
Ось Ольшаниця, а знов про відвагу хороброго серця
Свідчать розкидані трупи ворожі по нивах широких…»
І наостанок скажемо кілька слів про заслуги К.І. Острозького перед православною церквою. Вони — неоцінимі.
«Зокрема, двічі — після смерті митрополита Йосифа II Солтана (1521) і Йосифа III (1528) — Костянтин Іванович отримував великокняжі листи на право опіки над Київською митрополією до виборів нового ієрарха, а 1511 р. внаслідок його клопотання було проголошено привілей на підтвердження стародавнього права київських митрополитів і православних єпископів на автономний церковний суд та адміністративне управління без втручання світської влади» [65, с. 74].
Він будував церкви, патронував православні монастирі, а головне — зламав указ польського короля 1413 року, що найважливіші посади у Великому Литовсько-Руському князівстві могли займати тільки католики.
«До самої смерті він на посту гетьмана очолював русько-литовські збройні сили. 1511 р. князь отримав посаду каштеляна столичного Віленського замку, а 1522 р. — троцького (тракайського) воєводи. Два останні пости вважалися найвищими в посадовій ієрархії Великого князівства» [65, с. 74].
Зазначимо, що в попередні роки ті посади посідав Василь (Красний) Острозький.
Частина шоста
БУРЕМНІ РОКИ
1. Гетьман Сагайдачний
Українська історична наука перебуває в шоковому стані. Наші історики досі не можуть уявити собі, що московити так підло їх ошукали, примусивши повірити у московські «доважки брехні» та пропагувати ті вигадки як справжню науку. Тому, коли ми прискіпливо вчитаємося у деякі сучасні українські академічні видання, то неодмінно побачимо, як московські старі потрактування не відповідають новим наведеним фактам. Але історики світу бояться руйнувати так звану «Історичну споруду», зведену ними за останні століття, хоча й розуміють її неадекватність сучасному світові. Скажіть, будь ласка, як можна пояснити, користуючись старими московськими догматами-постулатами, сучасне фашистське ставлення московитів до українців?
Розумного пояснення немає!
Якби ми вивчали не історичні московські міфи, а справжню історію східного сусіда, то знали би, що сучасна Московія походить із звичайного уламка Золотої Орди, зберігаючи за часів свого існування звички та ментальність далекої праматері. А від неї завжди можна очікувати агресивної поведінки. Все логічно мотивоване.
Автор уже багато років закликає переосмислити виклад історичного матеріалу в нашій історичній науці, та все залишається по-старому. Мені навіть пропонували прочитати лекцію на тему «Володимир Мономах та його золота доба». Для московської історії — це звичайна вигадана тема. Для української — це маразм. Та не дивуймося…
Український історик професор Леонід Махновець у своїй знаменитій праці «Літопис Руський» змушений був зазначити, що у російській історичній науці образ князя Володимира Мономаха дещо звеличений та прикрашений російським істориком Василем Татіщевим, бо згаданий князь був батьком нібито засновника Москви — Юрія Довгорукого. Отож, навколо нього повно брехні. Хоча б так звана — шапка Мономаха. Якщо добре вчитаємося в працю Леоніда Махновця, то побачимо, що то був звичайний київський князь зі всіма людськими недоліками…
За історичною наукою, згадаймо професора Михайла Грушевського, спадкоємцем Київської Русі стало Велике Галицько-Волинське князівство, засноване 1199 року Великим князем Романом Мстиславовичем — батьком знаменитого Данила Галицького.
Та українська історична наука майже нічого не говорить про суто українського князя Романа Мстиславовича, а продовжує нав’язувати міфи про «золотий вік» Володимира Мономаха. В такому разі — як будемо вибиратися з «московського багна»?! І таких прикладів з нашої історичної науки можна наводити сотні.
Українська влада й українські історики поки що не розуміють трагізму цього нашого становища…
Коли ми вивчаємо буремні роки кінця XVI — початку XVII століття, нам передовсім слід зрозуміти, в якому стані український народ перебував у ті роки? Що нас привело до такого стану? Тільки тоді зробимо правильні висновки, яких нам так бракує сьогодні.
Усі роки, починаючи із засновника Великого Галицько-Волинського князівства Романа Мстиславовича і до смерті князя Василя-Костянтина Острозького, об’єднуючим і цементуючим елементом українського етносу виступала церква і православна віра. Вони були єдиними як для народу, так і для його правителів. І в цьому була сила українців (русичів).
Поляки у ті часи були настільки недалекими людьми, що не розуміли цієї істини. Католицька церква і її вірні, маючи європейську підтримку, робили геть усе, аби побільше українців перетягнути до себе. Особливо українську еліту. Тиск був настільки шалений, що 1608 року помер, по суті, останній український православний князь-правитель Василь-Костянтин Острозький. Старший його син Іван уже був вихрещений у католицьку віру — (Януш).
«Перед смертю у 1620 р. зі своїх земель він створив Острозьку ординацію, яка перейшла до князів Заславських (на той час повністю окатоличений рід. — В.Б.)». [46, с. 121].
Та найцікавіше далі.
«Друга частина Острожчини, яка дісталася Олександрові, мала б відійти його синам — Адаму-Костянтину та Янушу. Проте вони померли в молодому віці — відповідно в 1618 і 1619 рр. (до речі, теж при загадкових обставинах, як і їхній батько). (Всіх їх по черзі отруїли за наказом католицької церкви. — В.Б.). Ці землі дісталися дочкам князя Олександра. Одна з них Ганна Алоїза… була фанатичною католичкою. У 1636 р. вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.
