Читати книгу - "Сторожова застава"

Кілька разів тичка виривалася йому з рук — потрапляла в трясовину. Доводилося гребти руками назад і визволяти тичку з глевкої пастки.

За тичкою здіймалися хмари намулу і повітряних пухирців. Намул осідав так повільно, що переслідувачам було геть неважко визначити Вітьків шлях.

Вітькові здалося, що він уже цілу вічність кружляє болотом. Проте голоси і плюскіт не стихали, а навіть почали наближатися — схоже, переслідувачі розгадали простенькі Вітькові хитрощі і вже не проскакували зопалу повз ті протічки, куди завертав утікач.

Нарешті хлопець відчув, що сили в нього вичерпалися. Але знав, що ні за яку ціну покладатися на половецьку милість не можна. Краще вже стрибнути в трясовину. Та таку, щоб переслідувачі навіть не мали змоги витягти його звідтіля.

Шукати підходящу трясовину довго не довелося. Нараз тичка увійшла так глибоко, що на поверхні залишився лише її кінець.

Вітько приречено втупився в те місце. Всього десь півметра води, а під нею — бура масна рідина. На вигляд зовсім не страшна. По ній навіть повзали якісь підводні жучки. Та варто лише переступити через облавок, навіть не переступити, а просто перехилитися — і все...

Голоси й шурхіт наближалися. Ще хвилина — і переслідувачі вигулькнуть з-за повороту.

Вітько підвівся.

Зненацька за його спиною почулося тихе:

— Бу-у...

Край потічка стояла потвора. Та, котрій Бровко носив горнятко з гусячим жиром.

Велес, дідько болотяний...

З Вітькових грудей вихопився мимовільний зойк. Болотяний дідько хутко приклав до вуст покарлюченого пальця:

— Бу-бу-у...

Тоді увійшов у воду і поплив до Вітька. Не дивлячись на хлопця, забрався з корми в човен і погріб руками до тички, щоб вивільнити її з трясовини.

А за хвилину Вітьків човен з тихим шурхотом врізався в очерети. Дідько болотяний ніби знехотя відштовхувався тичкою, проте човен плив так стрімко, що вода аж бурунилася за ним. Кілька разів Велес повертав спотворене обличчя до закляклого хлопця і підбадьорливо гудів:

— Бу-у-у...

Тільки тепер Вітько міг роздивитися його як слід. Велес був низький на зріст і кривобокий, ноги мав короткі і теж скривлені. Голова була сплющена з боків, підборіддя випиналося далеко вперед. На спині — крутий горб. Усе тіло поросло рудою вовною. Проте плечі дідька болотяного за шириною, мабуть, не набагато поступалися плечам Іллі Муровця. І руки були такі ж могутні.

Велес зупинив човна перед однією з непомітних бобрових хаток. Показуючи на неї, сказав Вітькові:

— Бу-у... бу...

Звичайно, Вітько нічого не втямив. Дідько болотяний скрушно похитав головою. Тоді сковзнув з човна і пірнув. Вітько побачив, як той поплив під водою до бобрової хатки і щез у чомусь темному, що нагадувало отвір.

А за хвилину з хатки долинуло:

— Бу-у-у...

Дідько знову вигулькнув з отвору й опинився біля човна.

— Бу! — коротко кинув він.

Лише тоді Вітько доп'яв, що Велес наказує йому заховатися у бобровій хатці. Він набрав у груди якомога більше повітря і, намагаючись не здіймати хвиль, перевалився за облавок човна. Руки Велеса підхопили його і штурхонули з такою силою, що Вітько й незчувся, як опинився в якомусь приміщенні з кулястим склепінням та жердяним помостом на рівні очей.

Він видерся на поміст і уважно роззирнувся.

Хатка лише зовні скидалася на боброву. Насправді бобрами в ній і не пахло. Тут мешкала людина.

Приміщення було майже кругле й сягало десь зо два метри в діаметрі. Одна його половина була вимощена сіном і прикрита барвистою ковдрою. Іншу половину займав якийсь продовгуватий шкіряний згорток, старе ганчір'я, кілька глиняних мисок та горняток. Серед них стояло і вищерблене горнятко з гусячим жиром. А отвір, з якого випірнув Вітько, слугував, мабуть, за сіни...

Нараз в отворі з'явилася Велесова голова з прикладеним до вуст пальцем. І знову щезла.

А за деякий час в одній із щілин у стінах хижі Вітько побачив переслідувачів. Вони пропливли так близько від бобрової хатки, що хлопець міг би дотягтися до них рукою. Попереду сидів Оверко і насторожено роззирався навколо. Вітько навіть очі заплющив, аби не зустрітися з ним поглядом.

А коли розплющив, човна з половецькими вивідниками вже не було видно. Довелося зазирнути в іншу шпарку.

Схоже, переслідувачі теж вирішили нікуди не поспішати, бо їхній човен ледь помітно погойдувався на плесі, що виблискувало проти сонця за бобровою хаткою. Половці звелися на ноги й почали озиратися. Зненацька один з них показав пальцем на вузький протічок між очеретів і зраділо вигукнув:

— Ось він де!

З очеретів визирала корма плоскодонки. Вітько і не завважив, коли дідько болотяний устиг її туди загнати.

Половецькі вивідники жваво заворушилися. Задній потягся до тички, щоб відштовхнутися нею від дна. Тієї ж миті позаду вивідників з води вигулькнули дві могутні волохаті руки і рвонули за облавок їхнього човна з такою силою, що всі половці шубовснули у воду.

Випірнуло лише двоє. Не розуміючи, що сталося, вони відпирхувалися і вибалушеними очима дивилися один на одного. Зненацька Оверкова голова щезла під водою. І лише бульки вказували те місце, де він щойно був.

Половець, який залишився живий, жахнюче зарепетував і чимдуж поспішив до напівзатопленого човна. Проте забратися в нього вже не встиг. Волохаті руки знову випірнули з глибини, вчепилися йому в горлянку і потягли на дно...

Усе це відбулося так швидко, що Вітько, здається, навіть оком не встиг змигнути.

Велесова голова знову з'явилася в отворі.

— Бу-у? — запитав дідько болотяний і виставив перед себе три пальці. — Сс-сі?

Вітько зрозумів, що саме цікавило Велеса.

— На березі ще двоє залишилось, — сказав він. — А діда Печеніга вони вбили...

Дідько болотяний зі злості вишкірив широкі рідкі зуби. Тоді потягся до шкіряного згортка і разом з ним щез в отворі. Крізь щілину Вітько побачив, як біля очерету дідько розправив його — і згорток перетворився на невеличке шкіряне човенце. Велес похапцем вставив поперечини, забрався в нього й почав гребти туди, звідкіля припливли половецькі вивідники.

А Вітько зостався наодинці з болотом. Загадково шуміли очерети, в хижці гуляли легкі протяги. Через протічок заклопотано переплив водяний пацюк. Неподалік голосно закрякала качка і почулося лопотіння крил. Вітько сидів на помості, дивився у всі щілини і гадав, як йому бути далі, — чи то дочекатися Велесового повернення, чи витягти з очеретів свого човна і на ньому дістатися до Римова.

І тут почулося віддалене:

— Велесе, дідьку болотяний! Груші на вербі?

Хлопець радісно стріпнувся. Сумніву не було — то подавав голос