Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

Згадка про преподобного Стока розтривожила всю родину. Спершу вони не могли навіть зрозуміти, хто це. Потім Дженні подумала, що це, мабуть, пастор Гемпденського братства — маленької церкви, яку Еббі час від часу відвідувала, оскільки належала до неї з дитинства. Зазвичай же Вітшенки ходили до церкви Святого Давида, принаймні на Великдень і Різдво, і саме там Аманда замовила відспівування на одинадцяту годину ранку у понеділок. «Чи справді це так важливо?» — запитала Аманда. Ред сказав, що важливо. І, вважаючи Нору експертом із релігії, попросив її зателефонувати у ту церкву та пастору. Нора вийшла поговорити по телефону, а повернувшись, повідомила, що преподобний Сток пішов на пенсію кілька років тому, але преподобний Едвін Елбан висловив їм співчуття і сказав, що прийде до них ввечері обговорити деталі служби. Ред зблід, почувши про обіцяний візит, але подякував невістці за допомогу.

Усі члени сім’ї потроху втрачали рівновагу. Хлопці прокидалися серед ночі і приходили спати до батьків. Стім забув скасувати зустріч з дамою із Гілфорда, яка хотіла замовити прибудову до свого будинку. Дженні й Аманда посварилися після того, як Аманда заявила, що якщо Александер і займав особливе місце у серці Еббі, то лише через те, що «він такий... ну, ти сама розумієш».

— Який «такий»? Який? — вимагала відповіді Дженні.

— Неважливо, — відказала Аманда і демонстративно замовкла.

А через десять хвилин Деббі поставила Елізі синець під оком, бо та запевняла, що бабуся колись їй сказала, що більше від усіх любить Елізу.

— І чим їх втішити сьогодні? — запитав Ред. Саме ці слова з вірша Крістофера Робіна цитувала Еббі, коли у сім’ї виникали сварки. Його обличчя враз стало сумним. Мабуть, він почув у голові радісний голос Еббі.

Денні, як належить, надовго зникав у своїй кімнаті, і ніхто не знав, чим він займався. Але було чутно, що він розмовляв по телефону. З ким? Це була загадка. Навіть у Гейді почалися свої вибрики: вона залазила у смітник під раковиною і залишала під обіднім столом огидні шматочки пожованої фольги.

— Ви, дівчата, скажіть мені, коли я стану зовсім пошарпаним, — попросив Ред дочок. — Матері тепер немає, нікому за мною слідкувати.

Проте під кінець тижня, коли він заляпав сорочки їжею і буквально не знімав капці, від усіх зауважень і пропозицій він відмовився.

— Знаєш, тату, — сказала Дженні. — Думаю, ці штани занадто старі, їх треба викинути.

— Що ти таке кажеш? — відказав Ред. — Я їх щойно як треба розносив.

А коли Аманда запропонувала відвезти його костюм до хімчистки, він відмовився і сказав, що одягне на похорон дашіки.[3]

— Що ти одягнеш? — перепитала Аманда.

Ред вийшов з кімнати, і дівчата перелякано подивились одна на одну. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи у руках довгу сорочку настільки яскравого лазурового кольору, що було боляче на неї дивитися.

— Ваша мати пошила це на наше весілля, — сказав він. — І я думаю, буде доречним вдягнути цей костюм на її похорони.

— Але тату, — спробувала заперечити Аманда, — ваше весілля було у 60-ті.

— І що?

— Можливо, тоді люди і носили таке, хоча складно це уявити… Але минуло більше, ніж півстоліття! Костюм пошарпаний. Навіть дірка на одному рукаві.

— А ми її зашиємо, — відповів Ред, — і буде, як нова.

Аманда з Дженні переглянулися, і Ред це помітив. Тоді він повернувся до Денні, який сидів на дивані і перемикав канали телевізора.

— Це ж легко зашити, правда? — звернувся він до сина, показуючи на дашіки.

— Що? — відгукнувся Денні і глянув на батька. — Так, звичайно, я зашию, якщо знайду нитки такого ж кольору.

Дівчата голосно зітхнули, але Денні встав, узяв у батька костюм і вийшов.

— Дякую, — крикнув йому у спину Ред і повернувся до дівчат.

— У мене ще є вельветові штани світло-сірого кольору. Сірий пасує до блакитного, правда ж?

— Так, тату, — відповіла Аманда.

— На нашому весіллі я був у штанах-кльош, — сказав Ред. —  У вашої бабусі Далтон ледь серце не стало.

Фотографій з їхнього весілля не було, оскільки Еббі вважала, що фотограф зіпсує святкову атмосферу. Тому Аманда та Дженні зацікавилися.

— А у чому була мама? — спитала Дженні.

— У такій довгій сукні у східному стилі, я забув як називається, — сказав Ред. — Каплан?

— Може, кафтан?

— Так, точно, — його очі наповнилися сльозами. — Вона була дуже красивою, — сказав він.

— Звісно, ми й не сумнівалися.

— Я знаю, що не маю права запитувати, але — чому вона? — промовив він. Сльози текли по щоках, і він цього навіть не помічав. — Ми прожили разом сорок вісім чудових років. Це доволі багато, я знаю. І я розумію, що маю радіти, що вона пішла першою, адже вона без мене не впоралася б. Вона навіть не змогла б полагодити кран!

— Так, тату, — сказала Дженні. Вони з Амандою теж гірко плакали.

— Але іноді мені все одно хочеться спитати, розумієте?

— Так тату, розуміємо.

Карла була незадоволена, що Сьюзан доведеться пропустити школу через похорон. Уся сім’я чула, як Денні сварився з нею по телефону.

— Вона була улюбленою онучкою моєї мами, — кричав він, — і ти мені кажеш, що якийсь там тест із математики важливіший за похорон моєї матері?

Зрештою вони домовилися, що Сьюзан приїде, але ночувати у них не буде, вона має повернутися додому пізно ввечері, щоб у вівторок вранці піти до школи. Тож відразу після сніданку Денні поїхав на вокзал зустрічати доньку. Він повернувся з дівчинкою, більш серйозною і офіційною, ніж та, з якою вони влітку їздили на пляж. Вона була одягнена у чорну в’язану сукню із білим комірцем, чорні колготки і чорні замшеві туфлі. Під сукнею проступав зім’ятий бюстгальтер. Хлопці Стіма спочатку збентежено дивилися на неї, але вона повела їх на веранду, і вже за кілька хвилин звідти почали лунати дитячі голоси.

Ред усе-таки вдягнув сірі вельветові штани і сорочку дашіки, що на ньому мала ще більш приголомшливий вигляд. Широкі рукава роздувалися над резинкою манжета і додавали схожості з піратом, а з глибокого вирізу на грудях стирчало сиве волосся.

— О, як чудово Денні її залатав! — сказала Нора, і Ред зрадів, не помітивши, що ніхто нічого не сказав про його загальний вигляд.

У двері подзвонили, Гейді почала гавкати. Родина заметушилася. Це прийшла покоївка Рі Баскомб, яка погодилася посидіти з хлопцями Стіма. Докладно все їй розповівши, Стім, Нора, Ред, Денні і Сьюзан вийшли через задні двері та сіли у машину Еббі. За кермом був Денні, Ред сидів поруч. За всі десять хвилин до церкви Ред не промовив жодного слова, лише дивився у вікно. На задньому сидінні Нора намагалася трохи поговорити із Сьюзан, запитуючи, що нового у школі та як справи у мами. Сьюзан відповідала ввічливо, але дуже коротко, наче вважала неправильним відволікатися думками від похорону. Денні, щоразу зупиняючись на світлофорі, стукотів