read-books.club » Публіцистика » Герої (не)війни 📚 - Українською

Читати книгу - "Герої (не)війни"

139
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Герої (не)війни" автора Олег Криштопа. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 45 46 47 ... 68
Перейти на сторінку:
той.

Чомусь чи не найбільше йшлося за Дебальцеве. Домовленості про мир не дотримували саме там. Саме напередодні переговорів російським військам таки вдалося прорватися у тил Дебальцівського виступу і захопити село Логвинове. Звідти вже можна було обстрілювати так звану дорогу життя — трасу з Артемівська. Кілька днів тривали спроби вибити росіян з Логвинова. Марні. Один знайомий каже, що в тому селі було до сотні одиниць росій­ської техніки. Знали координати і запрошували артилерію з Генштабу. Так і не дочекалися. Вистрелили, але не тим і не туди. Це вже інша історія. Станом на 15 лютого сенсу зберігати позиції не було — надто великими ставали втрати, щоб підвезти їжу чи воду. Безпечна евакуація поранених стала неможливою.

— 16 лютого ми виїхали колоною звідти. Приїхали у величезний базовий табір під Дебальцевим. Окопи, бліндажі — видно, що піхота. Офіцери пішли радитися в штаб бригади. Ми стоїмо-стоїмо — тут артилерія. Усі, як миші, — в щелі, бліндажі. Частина з наших вже того ж дня заїхала в Дебальцеве, а ми ту ніч переночували, стоячи у заправщиків у бліндажі — там в ямах вода набиралася. У них були цілодобові чергування, щоб цю воду відкачувати, відчерпувати точніше. А зранку 17-го нас теж у місто відправили. Виявилося, що місто вже не під нашим контролем.

Зайняли якусь хату, сказали тримати позиції. Попереду — уже порожнє місто. Усі висотки — найкращі позиції для снайперів — в руках ворога.

— Негарні відчуття. Слава богу, по нашій хаті не було атак. Були гранати, наводчика поранило, але піхота не йшла. У ротного був ближній бій — до 30 чоловік піхоти, танчик вийшов прямо на них. Ніякої вже евакуації поранених.

Востаннє почули рацію увечері 17-го. Ішлося про те, що потрібно буде відступити на квартал назад. Вранці 18-го зрозуміли, що рація не працює. Увімкнули мобільний зв’язок. Знайшли телефон комбата.

— А він каже: «А ви звідки дзвоните?» — «Як звідки? З Дебальцевого». — «А що ви там робите? Хлопці, я не знаю, я вже в Артьомовську, проривайтеся якось, у Дебальцевому вже нікого нема». Усі потухли. «А може, на «Поляну» (так називалася велика база)?» І на «Поляні» нікого нема.

Поради були прості — прямо, потім направо, потім наліво і знову прямо. Об’їзними сільськими дорогами. Головний орієнтир — сліди колони.

Хлопці подивилися на «Поляну», а там феєрверк — вибухають боєприпаси. Настрій — приречений, близький до панічного.

Я ще подзвонив додому, сказав, що все добре.

— Я в Дебальцевому, каже, все нормально, — сміється дружина.

— Ще татові подзвонив, той поради якісь дає: «Сіді, нє висовуйся, там улічниє бої…»

— Про улічниє бої я пам’ятаю, він казав, — вставляє дружина.

— Такий з нами був капітан Коростильов, нєвозмутімий тіп, — продовжує Коля. — І він каже: «Грузимся на «беху» та й поїхали». — «Куди поїхали?» — «Та вуличками-вуличками і виїдемо». Та й грузимося.

Коля хвалить механіка БМП, який протягом ночі кілька разів розігрівав машину. І вранці вона завелася без проблем. Поїхали вуличками. Нарвалися на танк, очевидно ворожий. Той не встиг зорієнтуватися: свої чи чужі, хлопці не чекали, рвонули далі. Вискочили на трасу — там покинута техніка. З’їхали убік, щоб обійти зайняте росіянами Логвінове. Увімкнули єдиний живий телефон з кількома поділками зарядки. Передзвонили комбату, щоб дізнатися безпечну дорогу. Знову рвонули, бо стояння на місці — вірна смерть. На якійсь галявині побачили групу вояків.

— До бою! Попригали з техніки: «Ви хто?» Там чоловік 40 піхоти. «Київська Русь» батальйон. Кричать: «Забирайтеся звідси, бо зараз артилерію на вашу «беху» пустять». А тоді, як на зло, такий сонячний-сонячний день. Усе видно. Бачили, як на горбах стоять три їхні танчики і луплять кудись прямою наводкою — там ще якась колона наша йшла.

Коля згадує, що зістрибнув із БМП, відбіг подалі й заскочив у воронку, щоб сховатися в разі обстрілу. Дивиться, а його хлопці починають знову на броню лізти і від’їж­джають.

— А мене як заціпило. Я лежу у воронці, мої поїхали, а я не можу ворухнутися. Підійшов до хлопців з «Русі», далі пішов пішки з ними. Кілька разів потрапили під мінометний обстріл. Командир був, здається, «Хотабич». Він там і загинув. Ішов попереду, міна впала. Він сів і так і завмер.

Відбувся короткий бій, загиблого просто заховали в кущах. Пішли далі.

— А що з твоєю «бехою»? — перериваю я.

— А вони доїхали. Доїхали. Хтось згадував уже на нашій території, що так рвонула, що ледве розрізнили, хто і куди. Вони молодці, по дорозі підібрали бійця, який сидів у полі. Доїхали до «швидких» — згружали його. І тут побачили, що в нього і спина, і задниця обгоріли. Певно, у шоці був. Як він на тій броні обгорілий доїхав… Але що з ним далі сталося, так уже й не дізнавалися.

За короткий час вийшов з оточення і Коля. Його нова група налічувала кілька десятків людей з різних підрозділів: «Київська Русь», «Кривбас», 128-ма бригада, ще хтось, невідомий і мовчазний. Уже на своїх позиціях — нерозбериха.

— Загрузили в «Богдан». На якомусь перехресті: «Так, хто з 128-ї — виходьте. Вам в Артемівськ. Шукайте попутку».

Вийшли просто на вулиці. Почала збиратися група. Коля увімкнув телефон і зателефонував родині й знайомим, зокрема редактору, — як журналіст захотів оповісти історію з перших уст.

— Тут якась кнайпа, вже життя нормальне. І тут раптом з-під кущів — бабах! Вилітає цілий пакет наших «градів» у сепарську сторону. Цивільна забігайлівка — і тут «гради». Я бачив, як падають, а як вилітають — не бачив… Я аж присів.

На цьому дебальцівська частина історії Колі завер­шується. Про нього ми ще згадаємо — в іншому розділі.

Розділ 9. Захисники. Портрети

  Оптиміст із Кривого Рогу

— Давай, Валік, ти у нас самий балакучий. От і розповідай гостям, що тут і до чого, — кремезні військові 17-го батальйону 57-ї бригади, які привели нас на крайній український блокпост неподалік Горлівки, швидко знайшли «жертву» для спілкування з журналістами. Самі говорити не захотіли. «Ми тут для боїв, а не для розмов», — жартував дорогою сюди командир блокпосту.

Стрункий симпатичний юнак з великими дитячими блакитними очима підходить до нашої компанії.

— А що вам розказати? — Його безпосередність мене роззброює.

— Як тут ситуація? Де позиції ворога? Звідки і з чого стріляють?

— Там от їхні позиції знаходяться. Це по карті називається окраїна Горлівки. Рядом находиться поселок Ленінскоє. Він під Україною. Ми там бабушкам їсти возимо, машину з хлібом пропускаємо регулярно. Ну, даже сейчас можете почуть — он там як туман поднявся — дєлають регулярні простріли. Ну, потому што ілі бояться, ілі не знаю чого.

Він смішно розмовляє суржиком і трішки соромиться цього. Але в розмові хлопець відкритий і комунікабельний. 4 листопада 2015 року Валентину виповнилося 22. Свій день народження він зустрів тут, на передовій. За кілька кілометрів від Горлівки, де тиша буває вкрай рідко. А якщо і трапляється година затишшя вночі, усі, хто на посту, слухають, як ворог пересуває важку, заборонену Мінськими домовленостями техніку.

— Кажну ніч слухаємо со сторони Горловки передвіженіє тєхніки. І гусенічної, і колісної — по Горлівці їздять, катаються з місця на місце.

— А сюди, в цей бік, рухатися не пробують?

Моє запитання викликає у Валентина сміх.

— Нє, в нашу сторону вона не їде. Тому що їм тут не пройти. І вони це знають.

Обстановка на блокпосту аскетична. Як і на всіх подібних точках. Траншеї, бліндажі, стрілецька зброя, встановлена

1 ... 45 46 47 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герої (не)війни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Герої (не)війни"