Читати книгу - "Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання"

Він напхав кишені штанів грошима, взяв усі, які знайшов, навантажив дитячий візочок десятидоларовими банкнотами й помчав щодуху містом. Добігши до околиці, Уолтер раптом зрозумів, який він дурень. Гроші йому були непотрібні. Він одвіз їх туди, де взяв, витяг із власного гаманця долар, щоб заплатити за сендвічі, опустив його в касу закусочної і додав двадцять п’ять центів чайових.

Того вечора Гріп побував у турецькій лазні, скуштував соковитого філе з чудовою грибною підливою, імпортного сухого хересу й суниць у вині. Він підібрав собі новий фланелевий костюм і дорогий сірий капелюх, який смішно крутився на його голові. Він опустив монету в автоматичний патефон і послухав “Де ви, старі друзі, любе товариство?”. Потім йшов містом і кидав монети в усі автоматичні патефони. Мертві вулиці й ніч сповнилися сумною мелодією, а він гуляв вулицями — високий, худий і самотній, — заклавши руки в кишені, і його кроки озивалися луною в порожніх вулицях.

Але все це було минулого тижня. Він спав у гарному будинку на Марсіанській вулиці, встав о дев’ятій ранку, прийняв ванну і повагом подався до міста — снідати яєчнею з шинкою. Кожного ранку він заморожував тонну м’яса, городини й тістечок з лимонним кремом — такої купи їства йому вистачило б на десять років, аж поки з Землі прилетять ракети, якщо вони коли-небудь прилетять.

А цього вечора він тинявся вулицями, розглядаючи рожевощоких гарних воскових жінок у сяючих вітринах.

Гріп вперше по-справжньому зрозумів, яке мертве місто. Він налив собі кухоль пива і тихо заплакав.

— Та я ж зовсім самотній, — промовив він.

Гріп зайшов до кінотеатру “Еліта”, — показати собі фільм, щоб хоч ненадовго відігнати думки про самотність. Порожній кінотеатр скидався на гробницю, сірі чорні привиди ворушилися на широкому екрані. Здригнувшись, він вискочив із цього страшного місця.

Він вирішив повернутися додому, і тепер ішов, майже біг серединою якоїсь вулиці, коли враз почув телефонний дзвінок.

Гріп прислухався.

— В чиємусь домі дзвонить телефон, — сказав вії прямуючи далі. — Комусь треба було б зняти трубку.

Він сів на край тротуару і спроквола зняв черевика щоб викинути камінець.

— Комусь! — вигукнув вій, схопившись на ноги. — Мені! Господи милосердний, що це таке зі мною! — несамовито скрикнув і крутнувся, озираючись на всі боки. — В якому домі? В тому!

Гріп помчав через газон, збіг сходами, вбіг у темний хол.

Схопив телефонну трубку.

— Алло! — гукнув він.

Ту-у-у.

— Алло, алло!

Трубку вже повісили.

— Алло! — він кинув трубку на місце. — Дурню, дурню! — люто вилаяв сам себе. — Сидів як блазень на тротуарі! Ах ти ж, несусвітний дурню! — Він стиснув руками телефон. — Ну ж бо, подзвони ще! Ну ж бо!

Йому ніколи й на думку не спадало, що, крім нього, на Марсі могли залишитись інші люди. Цілий тиждень він нікого не бачив. У нього склалося враження, що всі міста були такі ж безлюдні, як і це.

Тепер Гріп тремтів, дивлячись на страшний маленький чорний апарат. Автоматична система сполучала всі тридцять міст Марса. Звідки дзвонив телефон?

Цього він не знав.

Він чекав. Подався в чужу кухню, розморозив якісь ягоди і сумно почав їсти.

— На тому кінці нікого не було, — пробурмотів він. — Може, десь од вітру повалився стовп, і телефон задзвонив сам.

Але ж хіба він не почув, як клацнуло в трубці? А це означало, що хтось далеко повісив свою трубку.

Він просидів у холі всю ніч.

— Не через телефон, — говорив сам собі. — Просто мені більше нічого робити.

Він слухав цокання свого годинника.

— Вона вже сюди не подзвонить, — сказав він. — Вона ніколи не подзвонить по номеру, який не відповідає. Може, вона саме зараз дзвонить в інші будинки міста? А я сиджу тут… Стривай! — засміявся він. — Чому я кажу “вона”?

Він заморгав очима.

— Адже це може бути “він”, хіба ні?

Серце його завмерло. Він увесь похолов. Йому дуже хотілося, щоб це була “вона”.

Гріп вийшов з дому і став посеред вулиці. Прислухався. Жодного звуку. Жодної пташки. Жодної автомашини. Тільки калатає серце. Удар, пауза і знов удар. Від напруження заболіло обличчя.

Тихесенько повівав вітер.

— Ш-ш-ш, — прошепотів він. — Слухай.

Він поволі ступав по колу, повертаючи голову від одного мовчазного будинку до іншого.

“Вона набиратиме нові й нові номери, — думав він. — Це повинна бути жінка. Чому? Тільки жінка дзвонитиме й дзвонитиме. Чоловік — той ні. Чоловік самостійний. Хіба я кому-небудь дзвонив? Ні! Навіть не подумав про це. Це має бути жінка, присягаюся богом”.

Десь далеко під зорями задзвонив телефон. Він побіг. Потім спинився й послухав. Дзвонить. Пробіг ще кілька кроків. Чути краще. Він побіг провулком. Ще голосніше! Проминув шість будинків, ще шість. Значно голосніше! Він знайшов будинок, але двері були замкнені.

Телефон дзвонив. — Щоб тебе чорт забрав! — крикнув він, сіпаючи за ручку.

Телефон дзвонив щосили. Він шпурнув у вікно вітальні стілець, що стояв на ґанку, і стрибнув сам слідом.

Не встиг торкнутися трубки, як телефон замовк.

Тоді він обійшов будинок, побив дзеркала, позривав портьєри і засунув їх жужмом у піч на кухні.

Нарешті, знесилившись, узяв тоненьку телефонну книгу, де були номери всіх телефонів на Марсі. П’ятдесят тисяч прізвищ.

Він почав з першого.

Емілія Еймс. Вона мешкала в Новому Чікаго, за сто миль звідси, на тім боці мертвого моря. Він набрав номер її телефону.

Немає відповіді.

Номер другий мешкав Новому Нью-Йорку, за п’ять тисяч миль, аж за блакитними горами.

Нема відповіді.

Він набрав третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий номер: пальці в нього судорожно здригалися, і він не міг стиснути трубки.

І тут жіночий голос відповів.

— Алло?

— Алло, о господи, алло! — закричав у відповідь Уолтер.

— Це запис на плівці, — декламував жіночий голос. — Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не бажаєте записати на плівку те, що ви хотіли б передати їй, щоб вона могла подзвонити вам, коли прийде додому? Алло! Це запис на плівці. Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не бажаєте записати…

Він поклав трубку. Якийсь час сидів нерухомо, лише губи часто-часто сіпалися.

Поміркувавши, знову набрав той самий номер.

— Коли міс Гелен Аразумян прийде додому, — сказав він, — передайте їй, хай забирається під три чорти.

Він подзвонив на телефонні станції Марс-Джанкшна, Нового Бостона, Аркадії та Рузвельт-Сіті, міркуючи, що люди дзвонитимуть саме звідти; потім він зв’язався з ратушами та іншими громадськими установами кожного міста. Обдзвонив найкращі готелі. Хто-хто, а жінка влаштується там, де є розкіш.

Раптом він перестав дзвонити, сплеснув руками й зареготав. Звичайно!