Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

здебільшого збройний опір. Точніше кажучи, спротив не слідував за колективізацією, адже в різних формах він супроводжував кожен етап розкуркулення й колективізації, від хлібозаготівель 1928 року до депортацій 1930 року, та продовжувався до 1931–1932 років, коли голод унеможливив подальший спротив державі. Від початку відсіч селян зумовив примусовий характер колективізації: чим більше селяни опиралися колгоспам, тим більше це розлючувало надісланих на село працівників та місцевих активістів, які застосовували насильство й втрачали людяність. Спротив, особливо в Україні, також викликав занепокоєння керівників держави. Для всіх, хто пам’ятав повстання 1918–1919 років, селянські виступи в 1930 році стали своєрідним дежавю та нагадували про небезпеку.

На різних етапах колективізації опір набував різних форм. Усе почалося з відмови вступу до колгоспів, що також було формою опору. Багато українських селян не довіряли радянській державі, проти якої вони воювали ще десять років тому. У деяких районах України сільське населення заледве оговталося після голоду та нестачі продовольства в 1929 році; до того ж в Україні не існувало традицій спільного володіння орною землею, й у селян були вагомі причини вірити, що чужі люди з міста змінять їхнє життя на гірше, а не на краще. По всьому СРСР селяни не хотіли віддавати власну худобу, своїх корів, коней і реманент на користь чогось незрозумілого. Навіть у Росії, де збереглися традиції співволодіння землею в общині, селяни з підозрою ставилися до колективних господарств, як до незнайомих структур, майбутнє яких видавалося непевним. Радянська держава вже була знана запровадженням різких змін, які невдовзі так само швидко згортали. Дехто пам’ятав, що після безладу Громадянської війни настав більш «прийнятний» НЕП і тому вважали, що колективізація — це чергова, короткотривала радянська примха, про яку невдовзі забудуть.

У селян також було передчуття, що навіть за підтримки колективізації на них очікує щось гірше. У своєму першому звіті в Москву на початку 1930 року голова ДПУ УСРР Всеволод Балицький зазначив, що багато середняків не вірили в переваги колективізації: «Після куркулів вони візьмуться за нас».[464]

Відмова вступити до колгоспу часто діставала негайну відповідь. Коли селянам наказали передати власну худобу до підозрілих колективних господарств, вони почали різати корів, свиней, овець і навіть коней. Отримане м’ясо споживали, продавали, засолювали або приховували — з ним робили будь-що, аби тільки воно не потрапило до колгоспів. По всьому Радянському Союзу в сільській місцевості скотобійні працювали безперервно. Михайло Шолохов так змалював процес кривавої бійні худоби:

Лише сутеніє, і вже чутно, як десь приглушено і недовго пробекає вівця, передсмертним вереском просвердлить тишу свиня чи мукне телиця. Різали й одноосібники, котрі вступили до колгоспу. Різали биків, овець, свиней, навіть корів; різали те, що залишали на розведення... За дві ночі поголів’я рогатої худоби в Гремячому скоротилося вдвоє. По хутору собаки волочили тельбухи-бебехи, м’ясом заповнювались льохи та комори. За два дні єстівська [ЄСТ — Єдине споживче товариство] лавка продала біля двохсот пудів солі, що півтора року лежала на складі. «Ріж, тепер воно не наше!», «Ріжте, все одно заберуть у м’ясозаготівлю!», «Ріж, бо в колгоспі м’ясця й на зуб не кинеш!»[465]

Такий спонтанний і негайний опір продовжувався і протягом наступних років. З 1928 по 1933 рік поголів’я рогатої худоби та коней в СРСР скоротилося більш ніж на половину. Кількість свиней зменшилася з 26 до 12 мільйонів. З 146 мільйонів овець та кіз залишилось 50 мільйонів.[466]

Незарізаних тварин віддавати в колгосп також ніхто не збирався. В одному селі ДПУ спостерігало за натовпом, що намагався побити комсомольця за спробу відвести чужого коня до колгоспу. В іншому селі двадцять жінок, озброєних палицями, забрали з колгоспу своїх коней. Ще в одному селі вщент спалили стайні, повні коней — їхні колишні власники вирішили, що нехай краще тварини загинуть, ніж дістануться колгоспу.[467] Селяни заявляли, що «краще знищити усе», ніж дати можливість владі забрати їхню власність.[468]

Не бажаючи усуспільнювати домашню худобу, окремі селяни просто виганяли її на вулицю. У селі Єкатеринівка на Північному Кавказі один селянин вигнав свою гніду кобилу й прив’язав до її шиї дошку з написом: «Забирай, хто хоче». У звіті про цей інцидент з обуренням сказано, що кобила відіграла роль «куркульського агітатора», вона «тинялася по селу цілих два дні, викликала в кого цікавість, в кого сміх, а в декого — паніку».[469]

І винищення тварин, і відмова їх усуспільнювати були цілковито особистою справою: селяни не хотіли втрачати своє майно, свою їжу, своє власне майбутнє. Але влада трактувала забій тварин як політичний акт. На її думку, це був навмисний «саботаж», породжений контрреволюційними міркуваннями, тому саботажників й відповідно карали. Одного чоловіка змусили ходити селом з прив’язаною до шиї головою мертвої корови за те, що він відмовився віддати цю корову до колгоспу і зарізав її сам. Колгоспні бригадири хотіли «показати усьому селу, що може статися, що чекає на кожного».[470] Зазвичай тих, хто різав свою худобу, автоматично зараховували до «куркулів» (якщо досі їх такими не вважали), з усіма наслідками: розкуркуленням, арештом, депортацією.

Не дивно, що і вимоги здати насіннєве зерно викликали бурхливі реакції. Спогади про конфіскації зерна, нестачу продовольства та голод попередніх років були ще свіжими. Одна жінка, яка навесні 1933 року була восьмирічною дитиною, запам’ятала день, коли десятки людей, переважно жінки з порожніми мішками, бігли через двір її родини в напрямку загатів із зерном на залізничній станції. Це були люди з навколишніх хуторів, настільки виснажені, що «не мали навіть сили тягнути [зерно] за собою» — зерно, котре конфіскували в них під час хлібозаготівель. І хоча охоронцям не вдалося завадити селянам потрапити до сховища, з Полтави прибув кінний загін міліції. Вершники подавили і покалічили багато «злодіїв». Кільком селянкам вдалося втекти з зерном, але багато повернулося ні з чим.[471] Цей випадок не був поодиноким явищем — у звіті по шістнадцяти районах в Україні ДПУ зафіксувало повстання після «усуспільнення» насіннєвого зерна, у результаті яких загинуло тридцять п’ять чоловік «з нашого боку», тобто міліції та посадовців. Ще тридцять сім було поранено і 314 побито. У відповідь міліціонери вбили двадцять шість повстанців, яких вважали «контрреволюціонерами».[472]

Міліція лічила повстанців «контрреволюційними елементами», а не бідними, доведеними до відчаю людьми, які рятувалися від голоду. Самі ж повстанці вбачали в державі ворожу силу й навіть щось гірше. Для декого політика колективізації виявилася зрадою революції, доказом того, що більшовики хотіли встановити «другу панщину»