read-books.club » Пригодницькі книги » Моцарт із Лемберга 📚 - Українською

Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

222
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Моцарт із Лемберга" автора Богдан Вікторович Коломійчук. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 45 46 47 ... 54
Перейти на сторінку:
вітальні вся родина Баворовських бавиться в загадки. Хтось мусить заплющити очі, а всі решта домовляються, про коротеньку пантоміму. Очі заплющила мама, а вони з батьком та молодшою сестричкою домовляються зобразити її подруг-пліткарок. Виходить кумедно, графиня одразу вгадує.

Десять-одинадцять-дванадцять... Її дім, оточений осінніми деревами. Листя з них поволі спадає на прохолодну землю. Усе віддаляється від неї. Чи то пак, віддаляється від усього вона.

Не закінчивши сонати, Анна обійняла Франца і притулилася головою до його плеча.

Моцарт вийшов із помешкання на Ріндермаркт за півтори години, проте залишив його через інші двері. Та він сподівався, що той, хто стежить за ним, його не помітить. Швидким кроком Франц повернувся до свого готелю. Було вже пів на десяту, і тут щойно закінчили подавати сніданок. У просторому фойє, біля рецепції постояльці допивали свою каву, й — хто ліниво неквапно, а хто поспіхом — переглядали свіжі газети. Перших було більше. Всі, що мали справи, вже вийшли в місто, а лишились тільки ті, кому поспішати було нікуди.

Худорлявий вусань, побачивши Моцарта, радісно його гукнув. Це був князь Естергазі. Францові не надто хотілося зараз із ним розмовляти, проте він добре розумів, що їхня зустріч неминуча. Кивнувши йому у відповідь, він рушив до нього.

— Я вже вас зачекався, — промовив князь, простягаючи йому руку, — сідайте. Замовите щось? У них тут просто чудові Käseküchen[40].

— Дякую, не маю апетиту, — відмовився Франц.

— Воно й не дивно, — співчутливо кивнув Естергазі, — після такої ночі... Навіть не питатиму, як вам спалося. Можу передбачити відповідь.

— Сьогодні звідси виїду...

— Власне, тому я й тут, пане Моцарте, — перейшов до справи князь. — Думаю, ви переїдете не просто в інший готель, а в інше місто. А саме — до Відня. Годину тому я бачився з паном Відоком. Він повідомив мені, що ви про все домовилися...

— Так, але, чесно кажучи, мене турбує доля чоловіка, якого схопили цієї ночі. З паном детективом ми домовилися лише, що його не скалічать. Але що з ним буде далі?

— Ви про цього Краєвського, якого Франсуа Галль найняв, щоб він допоміг йому вбити вас? — перепитав князь.

Франц облизав губи, які чомусь несподівано пересохли.

— Так, про нього.

— Воістину, доброта ваша не має меж, — гмикнув Естергазі.

— І все ж мені залежить, щоб...

— Гаразд, гаразд! — нетерпляче перебив його той. — Ми його відпустимо. Однаково він нічим нам не допоможе. Найпевніше, Галль вже виїхав з Мюнхена, тож користі з цього Краєвського не буде жодної.

Франц вже хотів розповісти йому, що бачив когось, хто начебто за ним стежив, але стримався. Надто багато довелося б пояснювати.

Князь трохи помовчав, дивлячись кудись повз свого співрозмовника. Настрій його помітно змінився. Від попередньої привітності не лишилося й сліду.

— Чи знайомі ви особисто з Людвігом ван Бетховеном? — запитав він у Франца після мовчанки.

Той ствердно кивнув.

— Побоююсь за його життя... Відок розповів мені, що ваш нападник мав при собі фрагмент з його симфонії.

— Тоді не будемо гаяти часу, — сказав Франц, якому хотілося якнайшвидше опинитися якнайдалі звідси.

— Маєте рацію, — підводячись мовив Естергазі, — вирушаємо вдосвіта...

Розділ VI

 Ombra mai fu[41]

Відень, жовтень 1820 року

Франц вже майже півгодини вдивлявся у нерухому чоловічу постать навпроти сірого вікна. Вікно було без фіранок і сіре від бруду. Скло вже давно не знало вологої ганчірки у чиїх-небудь метких руках.

Чоловік не дивився на Моцарта. Погляд його був спрямований кудись у простір доволі великої кімнати, але такої ж занедбаної, як і вікно. Центральне місце цього простору займав клавір зі стосами нотного паперу, кілька масивних альбомів і підсвічник із трьома куцими недопалками свічок. На закритій кришці інструмента лежала тонка тростина. Вона була занадто тонкою, аби на неї спиратися при ході, й здавалася надто крихкою, щоб власник зміг захиститися від нападу на вулиці. Франц не одразу зрозумів, навіщо вона маестро Бетховену... Аж тільки придивившись уважно, помітив, що з одного боку вона гладенька й приплюснута, як мундштук кларнета. Ні для кого не було таємницею, що в маестро останнім часом значно погіршився слух. Мабуть, ця тростина слугувала йому помічним засобом: затиснувши її з одного боку в зубах, він притискав інший бік до інструмента. У такий спосіб звукові коливання, тобто мелодії, що народжувалися під клавішами в інструменті, передавалися одразу до голови маестро, обходячи хворі вуха.

— Я не пам’ятаю тебе, — раптом промовив Бетховен, повертаючи обличчя до Франца.

Він мав глибокі сині очі, крупний ніс і акуратні, схожі на жіночі, губи. Чоло було вкрите глибокими зморшками. Довге сиве волосся важко лягало йому на плечі. Бетховену було п’ятдесят, але виглядав він уже, як старець.

— Не пам’ятаю тебе, — повторив маестро, — однак добре пам’ятаю твого батька... Він був генієм. Істинним генієм.

«Як і ви», — хотів сказати Франц, але слова застрягли йому в горлі.

Погляд Бетховена його заворожував, відбирав мову і не дозволяв навіть ворухнутися. Голос маестро був надміру гучним: так говорять люди, яким важко розчути власні слова.

— Мені було шістнадцять, коли я вперше зустрівся з ним... Я прибув сюди з Бонна, був сповнений сил та мрій. І найбільшою моєю мрією було навчатися музики у великого Моцарта. Пам’ятаю, як одного ранку прийшов до нього додому й довго-довго сидів на порозі, не сміючи постукати в двері. Коли ж врешті наважився, мені відчинила його дружина... Маестро того дня був не в гуморі й відмовився приймати будь-кого. Пані Моцарт нагодувала мене обідом і запропонувала почекати в передпокої. Бувало, що гумор в її чоловіка поліпшувався, і тоді він запитував, чи не просив хто аудієнції. На моє щастя, того дня саме так і сталося. Близько шостої маестро сам вийшов зі своєї кімнати і, побачивши мене, запитав, хто я і чого мені треба. Я назвався й відповів, що понад усе прагну бути його учнем. Він голосно засміявся, а тоді вказав рукою на клавір...

— Зіграй що-небудь! — наказав мені Моцарт.

Я завзято сів за інструмент, прагнучи вразити його, продемонструвати найкраще, що вмію, але зрозумів: руки мої тремтять... Уявляєш? — на цих словах Бетховен знову виразно

1 ... 45 46 47 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моцарт із Лемберга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моцарт із Лемберга"