Читати книгу - "Танець недоумка"

У день похорону періщив дощ.

Практично весь табір вишикувався на великій галявині біля самого Контуру. До цього дня тут планували зробити стадіон. Загиблих ховали у звичайних, зовсім не урочистих пластикових урнах, у яких раніше відправляли прах близьким. Надгробні плити «під камінь» надрукували на 3 D-принтері. І якби їх не тримали в руках понурі хлопці з внутрішньої безпеки, то можна було подумати, що вони справжні. Хлопці встановили плити біля акуратних квадратних ямок у траві. Дев’ятнадцять могил. Наш новий цвинтар одразу переплюнув статистичний прогноз можливих жертв за всі три роки… Праху Окамури тут не було — комендант розпорядився поховати його окремо, в інший день.

Мої пальці були якимись «латексними», наче на них уже не рукавичка, а вони самі перетворилися на протези… Ситуація доволі стрімко погіршувалася. Учора виявив, що «рукавичка» доходить до ліктя, а пальці стали такі нечутливі, що я міг би до крові колоти їх голкою й не відчути болю. Десь у глибині душі догоряла слабка надія, що це все ж таки затиснений нерв, і я не вперше подумав про необхідність піти до невропатолога й поставити в цих муках крапку. Але на візит досі не міг знайти часу. І я добре розумів причину.

Бо якщо це не нерв, то ти по вуха в лайні, хлопче.

Зараз я м’яв кисть лівою рукою, і вона здавалася мені огидним теплим протезом. Тому на похороні я майже не думав про загиблих. І навіть про кокон у кімнаті Окамури. Я думав про те, що відчував батько, коли в нього з’явилися перші симптоми. Цікаво, у нього теж німіла рука? Я ніколи не запитував. І ще подумалося: «А чи помічу я власну розумову деградацію? Звідки мені знати, раптом я вже зараз не здатен скласти IQ-тест навіть на посередній результат?».

Капелан провів три різні обряди відповідно до релігійних переконань загиблих. Я з подивом упізнав у ньому лисого хлопця, що його високий співучий голос ще три дні тому проголошував у підпільному клубі на складах «Нехай розпочнеться бій!». Тому в молитвах мені нав’язливо вчувався жорстокий сарказм, ніби відспівують гладіаторів, які програли, а ми всі — ті, кого запустять на ринг наступними. Треба поламати в собі щось, щоб стати досконалішим…

Я відшукав очима Ірму — вона стояла навпроти, низько схиливши голову й плечі, немов до її лоба й рук прив’язали якусь неймовірну вагу. Ось тобі й місія категорії «А»… «Вони ніколи не платять задурно», — так говорив Джохар? Безпечна місія в приватній військовій компанії — це взагалі маячня. І капрал Окамура максимально наочно продемонстрував цю істину…

Окремо стояло з десятеро дівчат, блідих, із постарілими обличчями — дружини. Я мимоволі уявив собі серед них Віру, і мене пересмикнуло. Дітей на похороні не було.

Заговорив комендант. Читав із папірця — щось стандартне й незграбне, як і він сам. Я не слухав. Думав, що ніколи не зможу зробити як прадід або дід. Або батько, якщо він і справді усвідомлено ступив через підвіконня. Не тому, що я такий шляхетний і не хочу завдавати страждань близьким, ні. Саме не зможу — занадто боюся смерті. Занадто люблю життя, щоб віддати його без боротьби. Навіть заради посмертної страховки Корпусу. Я раптом усвідомив, що досі не втратив надії. Чому я взагалі вирішив, що в мене буде така ж важка форма, як у батька! Адже тут є безліч чинників… Як біолог, я дуже специфічно сприймав таку категорію як Бог, мої уявлення про Нього назвала б єрессю будь-яка релігія, але в тому, що в цього світу є творець, — я був абсолютно переконаний саме як учений. Тож якщо припустити, що цей творець не кинув нас напризволяще, а хоча б трохи цікавиться нашим життям…

Потік моїх думок брутально увірвала команда «рівняйсь», і всі, хто був у формі, виструнчилися, повернувши голови. «Струнко-о-о!» Рота варти націлила гвинтівки в небо, верескнули зняті із запобіжника гвинтівки, — і наступної миті повітря розірвали постріли. Невдовзі урни діловито опустили в ями, і глухо застукали грудки могильної землі. Усі стали розходитися.

Уже досить далеко від щойно закладеного цвинтаря мене наздогнала Ірма.

— Я знаю місце, — сказала вона без передмов.

— Яке місце?

— Те, куди їздив капрал. На північний схід від табору починаються болота. Від квадрата, де він ставив пастки, є, по суті, лише один прохідний напрямок. Хоч би що там знайшов Окамура, ми теж на це наткнемося. Виїжджаємо вранці. Заявку я вже подала.

— Добре, — без ентузіазму сказав я.

— Ти якийсь притрушений. Як рука?

Я аж здригнувся, усвідомивши, що просто зараз звичним жестом торкаюся пучками пальців долоні. Я невиразно знизав плечима:

— Так само…

— Реально, чого ти ламаєшся? — спитала Ірма без уточнень, але я все зрозумів. — Просто спробуй, а там вирішиш. Від однієї дози точно нічого не станеться.

— Я подумаю. Спершу з Окамурою розберімося…

— Добре. Виїзд о сьомій.

І вона швидко пішла вперед.

Іншим разом майбутній рейд, напевно, схвилював би мене. Але не сьогодні. Думки про хворобу витіснили з моєї голови навіть загадковий кокон.

Решту дня я провів із Вірою, вдаючи, що все в нормі, але, ймовірно, виходило тільки гірше. А поговорити з нею відверто я так і не наважився. Думаю, останнім часом вона не раз відчувала в моїй поведінці фальш і не розуміла, що відбувається. Але мені нічого не казала. Тільки питала час від часу, як почуваюся. Я не знаходив у собі сили брехати, мимрив якесь невиразне «більш-менш», і вона хмурнішала.

Тієї ночі я погано спав. В одному з кошмарів, що запам’яталися, мені приснилося, начебто Ельза знову ходить уві сні. Очні яблука металися туди-сюди під опущеними повіками, а обличчя було повернуте трохи вгору й убік, наче вона бачить щось за межами нашої реальності. Ельза підійшла до дверей, встала навшпиньки, простягнула свою худеньку ручку до кнопкової панелі і набрала комбінацію, що відімкнула замок.

Я вибіг за нею майже відразу, але, як це буває вві сні, рухався повільно, ніби у воді. І Ельза, коли я переступив поріг, була вже далеко. Вона сиділа навпочіпки й рила землю уривчастими собачими рухами. Її плечики ритмічно смикалися, і в такт цьому ритму розліталися навсібіч грудки землі.

Тільки ми були вже не в таборі, а далеко за Контуром. Я стояв у Ельзи за спиною, а зовсім поруч здіймалася, виливаючи п’янкий запах суниці, величезна лілова квітка.

— Ельзо, донечко… — я повільно простягаю руку до її плеча.

І тут вона обернулася сама — раптово і різко, так ніби хотіла вкусити мої пальці, і я відсахнувся, судомно набравши повні легені суничного аромату. Це більше не Ельза!

На мене дивилася моторошна істота з тільцем моєї доньки й хижо розкритою ліловою квіткою замість голови. Я ладен був закричати від страху, але мені забракло сил виштовхнути повітря з горлянки, і замість крику вийшов ледь чутний хрип. Тоді я усвідомив, що це сон. Сон! Просто сон!

Докладаючи неймовірних зусиль, намагався розплющити очі, але сон і огидне створіння у ньому нікуди не дівалися. Довгий язик істоти тягнувся до мене, як великий рожевий черв’як. Я вже відчув власне тіло в ліжку, але кожен його сантиметр — немов налитий свинцем. Намагався ворухнути рукою — це виявилося так важко, що спину й потилицю пронизав біль. Рука не поворухнулася й на міліметр. Тоді,