Читати книгу - "#Галябезголови"

салоні. Тобто Женя там і зараз працює, але за освітою Женя — медик. Розповіла, який вчинився скандал, коли Галю звільняли. Вона ж могла клієнток заразити! І за мене Женя дуже переживає. Знав би ти, як ця дівчина мене зараз підтримує. І я це дуже ціную. Не кожна би змогла…

— Значить, ти теж хворий? Галя заразила тебе?

— Поки — ні! Тест показав — нічого! Я поки чистий!

— Тоді чому — «поки»?! Що значить «поки»?

— Тату, є таке поняття «період вікна». І мене це добиває! Чесно!

— Що за «період вікна»?

— Це період з моменту інфікування до появи антитіл у крові. Тобто я вже зараз можу бути зараженим, але, поки триває «період вікна», виявити ВІЛ за допомогою тестів неможливо.

— І довго триває цей період? — Чорнобай відчув, ніби здувається, як пробита автомобільна шина, спустошується, дихати стає важко.

— Кажуть: від місяця до трьох. Іноді — до півроку. А буває і так, що до року.

— …Жах! — Чорнобай роззирнувся, бо йому раптом до біса сильно захотілося сісти. Ноги не тримали. Та на парковці не передбачено лав!

— Тату! — Тьома зрозумів: упіймав хвилю. Аж усміхнувся. — Чуєш? Раптом я заражений! Невже ти був би проти, щоб я, може, останні місяці поїздив на тачці?

— Припини, Артеме! Мені б таке і на думку не спало! І ти дарма не захотів, аби я приїхав, коли я запропонував…

— Але ти однаково приїхав!

— Бо треба нормально поговорити, синку! Не телефоном! Я не пробачу собі, якщо не зроблю все, аби ти вилікувався, якщо раптом…

— Дякую, тату. Я вірив!

— Тоді розповідай: зараз — що?

— Знайшов класного лікаря, він пояснив: якщо я перебуваю у «періоді вікна» і є високий ризик того, що я можу бути зараженим, то слід приймати препарати з серії так званої доконтактної профілактики. Це допомагає запобіганню інфікування. — Тьома молов язиком, наче перед очима текст з Інтернету. Виходить, недарма час на читання витратив. І пам’ять не підвела.

— Так ти проходиш цю доконтактну профілактику? — спитав Чорнобай.

— Поки що проходжу! Гроші ще є, але скоро скінчаться, — обережно відповів Тьома, хоч по батькових очах розумів: можна вже не перестраховуватися. Тато — в шоці. Дай йому мотузку і накажи повіситися, аби син вижив, — виконає і не зойкне!

— Гроші — не проблема! Тільки скажи, скільки потрібно, — підтвердив Чорнобай припущення сина.

— Я у лікаря запитаю і тобі потім повідомлю, — якомога переконливіше відповів синочок.

— Добре. Заодно і твій новий номер телефону дізнаюся!

Тьома — лясь себе долонею по лобі: мовляв, ох я ж йолоп.

— Тату, вибач! Закрутився.

— Та добре, проїхали. Я ще хотів тебе про Галю запитати…

— Я про цю сволоту і згадувати не хочу! — майбутній психолог насупився. — Вона не просто зламала мені життя! Вона знищила мою віру в людей! У любов! У дружбу, милосердя…

— От давай — про милосердя, — Чорнобай перервав пафосний Артемів монолог, дивився на сина з гіркотою. — Я подумав: Галі ж теж допомога потрібна.

Тьома відвів погляд, заходив поряд з «маздою»: вигравав час, бо не розумів, як краще вчинити! Можна було б відповісти, що Галя — відрізаний шмат і хай тепер сама про себе думає, а допомагати їй — значить простити те, що шльондра, що брехала і зраджувала, що заразила! А можна було би погодитися з тим, що милосердя важливіше, і взяти у батька гроші на лікування Галі. Бо — не признаватися ж, що Галя — не хвора, а лише облита багнюкою з ніг до голови! Тоді й Тьомі батькових грошей не бачити!

— Не знаю… — пробурмотів врешті, бо так і не визначився, що слід відповідати. — Я у Галі попитаю, що їй потрібно.

— Знаєш, де вона? — спитав Чорнобай.

— Звісно, знаю. У манікюрші Ольки!

— Що за Олька?

— Подружка Галина. На ДВРЗ квартиру орендує.

— А-а-а… — Чорнобай тільки і зміг, що — а-а-а-а.. Настрій — у дупу! На душі — так гидко, що аж вити хочеться. Та що відбувається?! Син його і далі, як лоха, розводить на гроші чи бреше виключно про дружину, бо не може простити її?

Тьома миттєво відмітив, як потемнішало батькове лице, заметушився.

— Ми поїдемо, добре? У мене ще до біса справ на сьогодні. І на процедури, і курсову маю закінчувати.

— А номер телефону?

— Перешлю зараз же! — Тьома витяг з кишені новенький айфон. Почав шукати батьків номер у контактах. Не знайшов. — Номер свій нагадаєш?

Чорнобай дивився, як син вносить у телефонний записник його номер, відчував непереборне бажання напитися, бо… запізно! Все запізно — цікавитися синовим життям, жахатися тому, яким виріс, допомагати грошима і власним часом. Усе запізно! «Крім одного… — подумав. — Рятувати його від хвороби ще не пізно!»

— Тьомо, я з лікарем твоїм хочу поговорити, — сказав.

— Це вже точно — ні! — відповів син. Навіть пояснювати не став. А Чорнобай же — не дурень. Зрозумів. Вибір за ним: наполягати і назавжди втратити зв’язок із сином чи проковтнути і мати змогу бачити Тьому хоч інколи.

— Як скажеш, — пробурмотів похмуро.

Повернувся до своєї київської квартири на Печерську — чорний від розпачу, з двома повними торбами продуктів. Кинув їх на кухні, дістав пляшку коньяку і вже набульбенив, та пити не став.

— Ні! Не зараз! — вилив коньяк назад з бокала до пляшки: дев’ятого березня мав бути у формі, бо зранку планував перевернути столицю догори дриґом, але знайти кваліфікованого лікаря, який знає, як лікувати СНІД!

Усе вирішилося геть не так, як прогнозував Чорнобай. Дев’ятого зранку йому зателефонували з приватної клініки, пацієнтом якої він значився вже років п’ять.

— Андрію Івановичу! Ви шукали для свого товариша лікаря, який працює з ВІЛ-інфікованими?

— Було таке, — відповів.

— Можемо вам допомогти. У нас сьогодні консультує дуже відомий інфекціоніст, кандидат медичних наук, доцент Ігор Петрович Корчак. До нього люди за півроку записуються.

— Так ви хочете спитати: чи влаштує мого товариша консультація за півроку?

— Ви ж — наш постійний пацієнт! Ми раді допомогти не тільки вам, а й вашим друзям. Можемо записати вашого товариша сьогодні на тринадцяту тридцять.

— Запишіть… мене! — відповів Чорнобай.

Зібрався за