Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Як я вернулася на ґанок зі своїм кошиком для в’язан­ня, то ввиділа, шо в нього вже зачинається той совиний, червоноокий вигляд, як усе, коли він переходив від середньо підпилого до добряче налиганого. Цього разу він подивився на мене троха різко, бо, певно, думав, чи не накричу на нього.

— Не зважай на мене, — кажу я, солодко, аж медом обливаю, — я собі тут посиджу, троха пов’яжу й буду чекати, шоби зачалося затемнення. Гарно, шо сонце вийшло, правда?

— Бляха, Долорес, ти, певно, думаєш, шо в мене день народження, — каже він. Голос у нього вже був низький і неясний.

— Ну… може, шось таке, — кажу я і зачинаю латати дірку на джинсах малого Піта.

Наступних півтори години минули повільніше, ніж шо-небудь у мене в житті, відколи я була мала і моя цьоця Клоріс пообіцяла приїхати й відвезти мене перший раз на кіно в Елсворт. Я дошила Пітові джинси, пришила латки на двох парах чиносів Джо-молодшого (навіть тогди той малий навідріз відказувався носити джинси — думаю, десь там він уже собі вирішив, шо, як виросте, буде політиком) і підрубала дві Селенині спідниці. Останнє, шо я зробила, — то пришила нову ширінку в одній із двох-трьох пар слаксів Джо. Вони були старі, але ше не зовсім зношені. Пам’ятаю, як подумала, шо вони зійдуть на то, шоби його в них і поховати.

Далі, як я вже думала, шо до того ніколи не дойде, примітила, шо світло в мене на руках ніби троха потемніло.

— Долорес? — каже Джо. — То, певно, то, на шо ти і решта дебілів чекали.

— Ая, — кажу я. — Певно, то воно.

Світло в палісаднику перемінилося від сильного денно­го жовтого, як воно все є в липні, на якесь блякле рожеве, і тінь хати, шо лежала на доріжці, якось так цікаво тонко виглядала, шо я ні раніше, ні більше ніколи не виділа.

Я взяла з пакета одну коробочку й піднесла її так, як Віра показувала мені зо сто разів за минулий тиждень, і коли я то зробила, якась дуже дивна думка мені в голову прийшла: та маленька дівочка теж то робить. Та, шо сидить у тата на колінах. Вона робить то саме.

Не знаю, Енді, шо та думка означала тогди, та й не дуже знаю теперка, але всьо одно розповім — бо я вже вирішила, шо розкажу всьо-всьо, і ше того, шо я потому ше про неї думала. Але наступну секунду-дві я не просто думала про неї, я виділа її, як ото видять людей у снах, або десь так, напевно, як пророки зі Старого Завіту шось виділи у своїх видіннях: маленьку дівочку, років десять, яка тримала в руках свою коробочку. На ній був короткий сарафан у червону й жовту смужки — такий сарафан із бретельками замість рукавів, знаєте, — і помада кольору м’ятного цукорка. Вона була світловолоса, ззаду підчесана, ніби хтіла виглядати старшою, ніж є. Я ше дешо ввиділа, шо мені нагадало про Джо: рука її тата була в неї на нозі, і то дуже зависоко на нозі. Напевно, вище, ніж мала би бути. А далі всьо пропало.

— Долорес? — питає мене Джо. — З тобою всьо нормально?

— Ти про шо? — відказую я. — А чого ненормально?

— Ти шось дивно виглядала тепер-во.

— То просто через затемнення, — кажу я, і я так і думаю, шо причина в тім, Енді, але ше я думаю, шо дівочка, яку я тогди виділа і ше якось потому, то була реальна дівочка, і вона сиділа зі своїм татом десь в інакшім місці, де також було то затемнення в той самий час, як я сиділа ззаду на ґанку з Джо.

Я глянула в коробочку, і там було малесеньке біле сонце, таке яскраве, шо то було як дивитися на монетку п’ятдесят центів, яка горить, а збоку в нього була така чорна дуга. Я троха на то подивилася, далі на Джо. Він дивився в проглядач, зазирав туда.

— Бляха-муха, — каже він. — Дійсно пропадає.

Десь тогди в траві запіяли цвіркуни. Певно, подумали, шо сонце так рано сіло, того час їм заводити своєї. Я глянула на воду, на всі ті човни, і ввиділа, шо вода, на якій вони трималися, вже була темніша — шось було в них моторошне й неймовірне одночасно. Мозки постійно хтіли думати, шо ті човни там, під тим чудним темним небом вліті, — то просто галюцинація.

Я глянула на годинник і ввиділа, шо вже за десять п’ята. А це значить, шо наступну годину чи десь так усі на острові не думатимуть ні про шо інакше й дивитимуться лиш у небо. На Східній вулиці не було ані душі, наші сусіди були або на «Острівній принцесі», або на даху готелю, і якшо я дійсно хочу його кончити, то час настав. Кишки мені гейби скрутило в одну пружину, і я не могла вигнати собі з голови то, шо ввиділа, — ту дівочку в тата на колінах, — але ні одно, ні друге не мало мене спинити чи відволікти, бодай на хвилину. Я знала, шо як не зроблю то тогди, то і ніколи не зроблю.

Я відклала коробочку коло свого шиття і сказала:

— Джо.

— Шо? — спитався він. Перед тим він плювався на то затемнення, але тепер, як воно вже зачалося, то сам ніби не міг відірватися. Голову закинув, а проглядач, через який дивився, кидав йому таку смішну збляклу тінь на лице.

— Час для сюрпризу, — кажу я.

— Якого сюрпризу? — питає він, і як опустив той проглядач (а то був просто двійний шар спеціального поляризованого скла в рамці), шоби подивитися на мене, я ввиділа, шо насправді він не затемненням захоплений, або хоч не до кінця. Він уже був майже зовсім налиганий, та так ледве голову тримав, шо я троха настрашилася. Як він не пойме, шо я йому кажу, то план мій пролітає, як фанера над Парижем, ше й не зачавшись. І шо я тогди буду робити? Того я не знала. То одно, шо я знала, мене до сраки настрашило. Назад я не верну. Як би зле всьо не пішло, шо би не сталося, назад я вертати не буду.

Тут він потягнувся рукою, вхопив мене за плече і затряс.

— Бога ради, жінко, шо ти таке мелеш? — каже він.

— Пам’ятаєш про гроші на дитячих рахунках? — питаюся я в нього.

Він троха звузив очі, і я ввиділа, шо він і близько не такий п’яний, як я перше подумала. І ше я шо зрозуміла — той один цілунок ніц не змінив. Цілуватися хто хоч’ може, якшо так подумати. Цілунком Юда Іскаріот видав римлянам Христа.

— І шо з ними? — каже він.

— Ти їх забрав.

— Хер там!

— Так-так, — кажу я. — Після того, як узнала, шо ти над Селеною збиткуєшся, то пішла в банк. Я хтіла зняти гроші, забрати дітей і поїхати геть від тебе.

Він роззявив рота і пару секунд просто лупився на мене. А далі засміявся — просто відкинувся у своїм кріслі та й не стулював пащу,