Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

— Можна вас почастувати? — запропонував незнайомець, чий костюм видавав у ньому щось середнє між бухгалтером та юристом.

Мартін кивнув.

— Ви ж Мартін Спрінґфілд, — радше констатував, аніж запитав чоловік. — Працюєте з «Накамітіатом», де заробляєте вельми скромні гроші та ще й залізли в борги по кредитці. У моїх клієнтів для вас є пропозиція.

— Відповідь — ні, — на автоматі відбрив його Мартін. Певний час тому він вирішив, що досвід, який він отримає в «Накамітіатом», значно цінніший за якусь надбавку в тисячу євро. А ще комбінат, який винаймав його працю, мав дещо параноїдальне ставлення до деяких контрактників і тому не гребував перевіркою лояльності та фальшивими пропозиціями.

— У моїх клієнтів немає конфлікту інтересів з вашим нинішнім роботодавцем, пане Спрінґфілде. Тим паче пропозиція не ексклюзивна, та й сама пропонована вам робота почнеться тільки після того, як ви завершите ділові стосунки з нинішнім наймачем і повернетеся на ринок праці або ж підпишете угоду з іншим комбінатом.

— Про яку роботу йдеться? — повів бровою Мартін.

— Ви коли-небудь замислювалися, чому так живете?

— Ой, давайте без… — Мартін замовк посеред речення. — Це якась релігійна муть?

— Ні. — Сірий чоловічок подивився йому в очі. — Якраз навпаки. Бога не існує, в цьому всесвіті. І в той самий момент мій клієнт хоче застерегтися від будь-яких передумов Його появи. А задля цього йому потрібні людські руки-ноги. Адже своїх, так би мовити, він не має.

У цю мить на друзки розбилася випущена Мартіном склянка.

— Ваш клієнт…

— Вважає, що має для вас роль у захисті світобудови від руйнації, Мартіне… Я не називатиму імен, — тут сірий чоловічок нахилився поближче до нього, — це довга історія. Вам кортіло би її почути?

Мартін кивнув, що йому здалося єдиною раціональною дією в цілковито нераціональній, можна навіть сказати сюрреалістичній, ситуації. І з цим кивком почався його шлях, шлях завдовжки вісімнадцять років, що й привів його сюди: в кают-компанію, де він зібрався налигатися як чіп, на борту приреченого зорельота Нової Республіки, якому лишилося пару тижнів до загибелі. У найгіршому разі — пару хвилин.

Мине час, його оголосять зниклим безвісти у складі цілого екіпажу «Владаря Ванека». Родичі одержать похоронку, і на значно масштабнішому фоні трагічної й геть не потрібної війни проллється ще трохи сліз. Та йому до них уже буде однаково. Він збирався допити цю чарку й догребти якось до своєї каюти. Там він упаде на койку і буде чекати. Що б не сталося за наступні три місяці, поки не спрацює пастка і не клацне капкан.

У приміщенні, відведеному Рейчел, було спекотно й навіть парко попри білий шум ввімкнутої вентиляції та періодичне крапання в зливній трубі одразу за панеллю в узголів’ї ліжка. Про сон вона навіть не думала; розслабитися також не виходило. Їй кортіло з кимось поговорити, з кимось, хто мав зелене поняття про все, що відбувається навкруги.

— Асистенте, — нарешті зважилася вона, піддавшись давно роз’ятреному бажанню, — де зараз Мартін Спрінґфілд?

— Розташування: кают-компанія, палуба номер чотири.

— Сам?

— Відповідь ствердна.

Рейчел сіла. Екіпаж займав свої бойові пости, то якого біса там робить Мартін?

— Я туди йду. Запуск бекдору. Для систем корабля я — в своїй каюті. Підтвердити ініціалізацію процесу.

— Процес запущено. Оверрайд трекінгу активний.

Може, тутешні інженери і перебудували системи управління вогнем та ходової частини, але стара трекінгова мережа по перепустках і значках нікуди не поділася, мабуть, цілком зайва, бо нівелювала потребу в тиранії унтерофіцерів. Рейчел натягнула чоботи і забрала з верхньої полиці куртку. Причепурилася і рушила на пошуки Мартіна. Покидати свою герметичну каюту під час підготовки корабля до бою було безвідповідальним… але хіба він кращий? Про що він узагалі думав?

Вона жваво просувалася до кают-компанії. У всіх доступних їй приміщеннях корабля стояла зловісна тиша, бо весь екіпаж сидів по герметичних каютах та аварійних постах. Її порушувало тільки дзижчання вентиляції, а ще — цокання годинника, яке вона почула, відчинивши двері до кают-компанії.

Єдиним у ній виявився Мартін, який мав не найкращий вигляд, розвалившись на надто м’якому кріслі, ніби випатрана мотанка. Перед ним на столі стояла недопита оправлена в срібло склянка з коричневою рідиною, яка не могла, на непрофесійну думку Рейчел, бути чаєм. Він розплющив очі при її появі, але нічого не сказав.

— Тобі слід було б залишатися у себе в каюті, — зауважила жінка. — Кают-компанія не герметична, ти ж у курсі.

— Яка різниця? — Мартін зробив якийсь круговий рух плечем, наче знизати було вже понад його сили. — Чесно, не бачу ніякої різниці.

— Зате я бачу. — Вона рішуче підійшла до нього. — Можеш вернутися до себе, можемо піти в каюту до мене, але за п’ять хвилин ти маєш бути в герметизованому відсіку!

— А ну, хіба я підписував з тобою якийсь… контракт, нагадай-но мені, — пробурмотів він.

— Не підписував, — усміхнулася вона. — Але я говорю від імені твого уряду, а не роботодавця.

— Ух-ти, — видихнула Рейчел, піднімаючи його за мить.

— Уряду-шмуряду… Немає в мене такого. — Мартін вивалився з крісла зі зболеним виразом на обличчі.

— А от Нова Республіка вважає, що