Читати книгу - "Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін"

І якщо їм із цим окей — жодних проблем.

У нормі відштовхування потрібне для того, щоб людина вчилася відчувати межі й розуміла власну відповідність певному контексту чи ситуації, адже ми справді не всюди можемо бути бажаними. Те, що нас, скажімо, не покликали на закриту вечірку — ще не привід сумувати під пісні Чіпа Тейлора й почуватися останньою людиною на планеті, яка нікому не потрібна. Можливо, варто ближче познайомитися з людьми, що її влаштовують, і тоді проблем не буде?

Але буває й так, що людині нестерпно в такому стані. Переживання від цього настільки потужні, що вона всіляко намагається їх уникати. Наприклад, ніколи не йде на зближення. Або ж навпаки, тільки-но відчуває загрозу, відштовхує першою.

Виходить така собі неможливість близькості через сильну залежність від страху почути «саме той» відштовхувальний текст. Таке сприйняття могло сформуватися в довербальний період, коли дитина ще не може осмислити чи хоча б запам’ятати свої переживання. Вона просто живе, накопичуючи переконання про світ через усеохопний досвід, де тілесне не відокремлене від психічного. Наскільки відштовхувальною чи здатною приймати виросте дитина, залежатиме від того, який стиль прив’язаності вона побудувала з мамою чи опікунами.

Прив’язаність43 із психотерапевтичного погляду — це зв’язок, що насамперед формується між малюком до трьох років і дорослим (найчастіше — мамою, але не обов’язково). Завдяки йому із часом у дитини з’являється базове внутрішнє переконання, що світ загалом безпечний, людям здебільшого можна довіряти, відкриватися й будувати з ними близькі стосунки. Отже, прив’язаність — це не теплота чи любов, а фундамент для всієї майбутньої теплоти й любові в житті людини.

Одразу після народження світ дитини — це хаотичні, ще зовсім не відомі шматки світу, які переживаються на рівні усього тіла. Мама пішла — дитині не комфортно, вона вередує, плаче. Мама повернулася, дала поїсти — знову стало добре. Якщо малюк довго кричить, а мама чи опікуни не приходять — це може невдовзі викликати недовіру до світу і призвести до травми прив’язаності. «Світ — місце небезпечне, нікому довіряти не можна».

Карен Горні, що спершу була послідовницею Фройда, але згодом стала розвивати власні ідеї, називала це відчуття базальною тривогою44. Уявіть, що людина постійно живе з нав’язливим білим шумом на фоні, який не дає їй зосередитися та впливає на всі її рішення. За відчуттями — це ніби життя в диких джунглях, де всюди чигає небезпека й постійно доводиться бути насторожі. Імовірно, треба бути трохи Рембо, щоб таке витримувати.

Стилі прив’язаності45

Залежно від поведінки матері дитина може сформувати різні стилі прив’язаності.

Безпечна (спокійна) прив’язаність

Мама вчасно відгукується на основні потреби дитини, не ігнорує її, не покидає надовго. Не йдеться про те, що треба бути ідеальною: мати цілком може не зрозуміти, чого дитина хоче і чому плаче. Але навіть якщо не розуміє й не може задовольнити потребу, вона транслює безпеку своєю присутністю й зацікавленістю: «Я не можу здогадатися, чому ти плачеш, але я тут, поруч, я буду з тобою й ніколи тебе не покину».

Тривожна прив’язаність

Формується, якщо мама хаотично приходить і йде, надовго залишаючи дитину з різними людьми. Або якщо мати занадто молода, не має досвіду або сил впоратися з власними емоціями — починає плакати услід за немовлям, не заспокоюючи його, виходить до іншої кімнати, бо не може контролювати себе. Тоді в дитини поступово зростає фонова тривога й виникає переконання, що світ непередбачуваний і не дуже безпечний. Такому малюкові страшно втратити маму чи залишитися покинутим назавжди, а з роками він виросте дуже тривожним дорослим.

Це якраз той випадок, коли людина телефонує своєму партнерові сто разів на день, щоб упевнитися, що все гаразд.

Дезорганізована прив’язаність

Формується, якщо мама зникає на тижні, буквально віддає дитину іншим людям, а потім з’являється знову. Такі ситуації можна було спостерігати в поколінні народжених у шістдесяті, коли, наприклад, молода мати-студентка віддавала немовля бабусі на кілька тижнів або місяців, потім забирала, відтак віддавала знову. З погляду дитини це здається дуже небезпечним і непередбачуваним, і така непередбачуваність лякає.

Ця класифікація показує ступінь порушення або травмованості. У психологічній літературі можна знайти класифікацію стилів прив’язаності за сценаріями поведінки, які люди обирають для компенсації травми (наприклад, класифікація психоаналітика Джона Боулбі).

Найскладнішою є дезорганізована прив’язаність. На основі цього формується травма відштовхування. Це дуже болюче переживання самого процесу втрати об’єкта любові, турботи й безпеки. Але важливо пам’ятати, що дитина отримує травму не тільки через «злі наміри поганих дорослих»: у родині може статися трагедія, іноді батьки не мають вибору, просто не можуть вберегти сина чи доньку.

Тому в болісній ситуації дитина намагається якось це компенсувати. Якщо травма прив’язаності сталася у віці кількох місяців, дитина триматиметься спершу за батьків і значущих дорослих. Коли виросте — за коханих46. Чи буде схильною до співзалежних стосунків — це «коли я без тебе не можу жити».

Якщо травма станеться в рік або пізніше, малюк отримає ілюзорний досвід, ніби він здатен впоратися сам. «Я був у небезпеці, але сам справився, без мами…» Ясна річ, це не усвідомлюється, він не каже цього й навіть сам не розуміє, але такі діти