Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

99 Ry-Krisp — американська фірма-виробник хрумких житніх хлібців.

100 ≈ 6,5 см2.

20:30—23:00 (ЦЕНТРАЛЬНИЙ ЧАСОВИЙ ПОЯС)

Джо Патроні вкотре повернувся в теплу машину й зателефонував до аеропорту. Начальник служби технічного обслуговування «ТВЕ» повідомив, що дорога між ним та аеро­портом досі заблокована через аварію, яка його й затримує, хоча вже є непогані шанси, що згодом вдасться проїхати. Чи «Боїнг-707» «Аерео-Мехікан», поцікавився він, ще не витягли з трясовини на аеродромі? Ні, поінформували його, він і досі там; мало того, кожні кілька хвилин всі, кого це стосується, телефонують у «ТВЕ» з питаннями, як справи у Джо і чи ще довго на нього чекати, бо допомога потрібна щонайшвидше.

До пуття не зігрівшись, Патроні вийшов з машини й поквапився далі по шосе, крізь невпинний снігопад та глибоку шугу під ногами, до місця аварії.

Наразі територія навколо перекинутої вантажівки скидалася на інсценоване місце катастрофи для широкоформатного фільму. Гігантська машина лежала на боці, блокуючи всі чотири смуги. Зараз її вже цілком вкривав сніг, жодне з коліс не торкалося землі, що робило вантажівку схожою на мертвого динозавра.

Через прожектори та фальшфеєри, світло яких від­бива­ла снігова білизнá, навколо було ясно наче вдень. Прожектори стояли на трьох евакуаторах, по які посилав Патроні та які вже прибули. Діамантово-червоні фальшфеєри розклала поліція штату, представників якої вигулькнуло ще декілька, і здавалося, коли якомусь полі­цейському нічого було робити, він запалював черговий фальшфеєр. Кількість піротехніки навколо була гідна Четвертого липня101.

Знімальна команда телебачення, що прибула кілька хвилин тому, ще більше посилила сценічний ефект. Самовпевнені члени команди з’явилися з оглушливим клаксоном та незаконно встановленим проблисковим маячком, проїхавши узбіччям дороги в бордовому «універсалі». Звичним ділом команда з чотирьох молодиків взяла все у свої руки так, ніби цю подію організували спеціально для неї, а всі подальші дії можуть почекати. Кілька поліцейських, проігнорувавши незаконні проблискові маячки на «універсалі», зайнялися відведенням евакуаторів на нові позиції, як наказали телевізійники.

Перед тим, як Джо Патроні пішов зробити телефонний дзвінок, він обережно поставив евакуатори так, щоб у них був найбільший виграш у силі, аби разом їм вдалося зруши­ти аварійну вантажівку. Коли він пішов, водії та їхні помічни­ки приєднували важкі ланцюги, що, як було відомо Патроні, мало б забрати кілька хвилин. Поліція штату тіши­лася його допомогою, і тлустий лейтенант, який на той час взяв на себе керівництво, наказав водіям евакуаторів у всьому слухатися Патроні. Але тепер, неймовірно, та всі ланцюги зняли, окрім одного, яким саме займався вишкірений водій, під світлом ламп і фокусом портативних телекамер.

За камерами та освітленням зібрався ще численніший, ніж до того, натовп із пасажирів та водіїв заблокованих авті­вок. Більшість із цікавістю спостерігали за записом пере­дачі й, здавалося, забули про попередню нетерплячість та холодні нічні злигодні.

Несподіваний порив вітру ляснув мокрим крижаним снігом в обличчя Джо Патроні. Рука надто пізно стрибнула до шиї. Він відчув, як сніг прослизає вниз, проникає під сорочку та гидотно мочить тіло. Не зважаючи на дискомфорт, він широкими кроками підійшов до лейтенанта й вимо­гливо спитав:

— Хто це, бляха, поміняв положення евакуаторів? Якщо вони стоятимуть так, як зараз, ви й купки єнотячого гівна не зсунете. Вони просто тягтимуть один одного.

— Містере, я знаю. — Дебелий, широкоплечий лей­тенант, що височів над короткою, присадкуватою фігурою Патро­ні, здався на якусь мить зніченим. — Але хлопці з ящика хочуть кращий кадр. Вони з місцевої станції, сьогодні це буде в новинах — про бурю, і все таке. Перепрошую.

Один із телевізійників — що сам закутувався у важке пальто — кликав лейтенанта до зйомки. Той, гордо підвівши голову й ігноруючи сніг, жвавою владною поставою покрокував до евакуатора, що був центром кадру. За ним потяг­нулися двоє поліцейських. Лейтенант, щосили намагаючись залишатися обличчям до камери, почав жестикулювати, роздавати інструкції водієві евакуатора; ці інструк­ції здебільшого не мали жодного значення, хоча на екрані матимуть неабиякий вигляд. Начальник служби техобслуговування, згадуючи, що чимскоріше мусить дістатися аеро­порту, відчув, як усередині закипає лють. Він приготувався кинутися вперед, вхопити камери та прожектори й розтовкти їх об землю. Патроні міг це зробити; м’язи інстинктивно напружилися, дихання прискорилось. Але зусиллям волі він стримався.

Джо Патроні була властива гаряча, шалена вдача; на щастя, шалену її частину пустити в дію було нелегко, втім, як тільки це ставалося, йому зовсім відбивало всю розважливість та логіку. За роки дорослого життя він намагався навчитися контролювати себе. Це вдавалося не завжди, хоча зараз допомагав один-єдиний спогад.

Одного разу йому не вдалося стримати себе. Плід цієї нерозважливості переслідує його й досі.

У Повітряних силах під час Другої світової війни Джо Патроні був грізним боксером-аматором. Він бився у середній вазі й одного разу потрапив на чемпіонат ПС на європейському театрі бойових дій від своєї дивізії.

Під час змагання, яке організували в Англії перед Нормандською операцією, його поставили проти командира льотного екіпажу на ім’я Террі О’Гейл, жорсткого, міц­ного бостонця, який славився своєю поганою репутацією і на рингу, і за його межами. Джо