Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

Начальник запевнив засланців, що потрібні інструменти ось-ось привезуть. Харчів так само не було, і хоч він знав, що люди з етапу не їли нічого цілий день, це його не обходило. Він вважав, що нічого їм не станеться до ранку, коли привезуть харчі. Далі він наказав чоловікам поробити сякий-такий захисток для своїх родин і розкласти вогнища, щоб перебути ніч, яка швидко насувалася.

Підтримувала цих селян на дусі, коли вони готувалися до своєї першої ночівлі в цій приарктичній тайзі, тільки благенька надія на те, що якось пощастить вижити та ще й, може, повернутися колись до своїх домівок.

Всі, хто ще тримався на ногах, розсипалися в лісі. Не маючи ні сокир, ні якого іншого знаряддя, вони тільки завдяки своєму заповзяттю спромоглися поставити тимчасові прихистки-балагани й розпалити багаття ще до того, як зовсім запала ніч.

Василик пристав до однієї знайомої сім'ї, щоб з ними разом зліпити халабуду з соснових гілок, але вона не дуже й захищала їх від північного морозу. Так і просиділи всі люди цілу ніч навколо своїх вогнищ у той час, як лютувала хуртовина й завивав вітер. А сніг раз у раз загрожував, що загасить полум'я.

Нарешті настав ранок і буря вщухла. Начальник конвою наказав усім засланцям зібратись в осередді табору. Кожен мусив зайняти місце в строю для переклику, включно з дітьми та хворими. За ніч чимало людей померло: хто від холоду, а хто від виснаження й недоситу. Тіла померлих наказано було перенести на галяву посеред табору й покласти перед строєм, оскільки їх теж треба було перелічити й звірити за списком.

Після переклику один з конвоїрів зачитав різним бригадам, яке робоче завдання на них покладається. Потім видали всім харчові пайки, бо вночі якраз прибув транспорт з харчами та знаряддям до праці.

Василика призначили в бригаду лісорубів і того ж ранку послали на роботу в ліс.

Він був сповнений рішучости таки втекти, щоб знайти й поховати батькове тіло, певний чомусь, що воно все ще лежить там на полі, де він його востаннє бачив. Крім того, Василик тішив себе надією в дорозі додому розшукати свою сестру, яку забрали в Александрові. Та кілька його спроб вирватися з неволі завершилися невдачею: охорона була занадто пильна й досвідчена, щоб дати змогу «ворогові народу» так легко втекти, і за кожну спробу Василика суворо карали, хоч жодні покарання не могли відстрашити хлопця від його наміру, а лише зміцнювали в ньому рішучість.

Більш як два роки минуло, поки нарешті Василикові пощастило таки з утечею.

У травні 32-го року, коли він все ще працював як лісоруб, а його бригада вантажила дерево в залізничні вагони, він познайомився з одним залізничником, також українцем, раніше засланим у ці місця. Цей новий приятель дав Василикові одяг і пару чобіт. Аж отак, перевбравшись у більш-менш звичайну одежу, спромігся він ошукати конвоїрів.

Переховуючись у паротязі, як кочегар, дістався він до Архангельську, хоч це було якраз у протилежному напрямку від мети його мандрівки. Звідси він прислав нам у село того непідписаного листа, надіючись збити зі сліду органи розшуку. Відтак почав добиратись, переважно вантажними потягами, ближче до України.

В Александрові він зупинився ненадовго, аби розшукати сестру й могилу матері, але марно. Гробокопи на цвинтарі не могли пригадати собі, чи закопували жінку, яка б з опису була подібна до його матері. Не зміг він знайти і батькової могили, та й про сестру нічого не дізнався. Врешті він зрозумів, що даремні його розшуки за ріднею.

Новий знайомий, адресу якого дав йому той залізничник, нарадив Василикові податись до Москви. Він казав, що у такому великому місті куди легше буде оминути міліцію. Тож Василик вирішив спробувати щастя там, хоч без спеціяльного дозволу в Москву не пускали нікого. Він прибув туди попутним товарняком, до якого вскочив на ходу.

Але Москва не надавалася для Василика. Він погано говорив по-російському, та й зовні надто був схожий на українського селянина, на яких тоді скрізь полювали, як на зайців. Крім того, там йому неможливо було знайти працю. Скрізь, куди він звертався по роботу, питали документів. Щоб його знову не зловили й не кинули за грати, він вирішив повертатися на свою батьківщину, в Україну.

Мавши вже досвід, як користуватися залізницею без усяких квитків, Василик до Києва дістався без особливих пригод. Тут він знов заходився пробувати, чи не вдасться десь зачепитись за роботу, але так само без успіху. Кожен пізнавав у ньому селюка, а селянам заборонялося залишати село без спеціяльного дозволу.

Кінець-кінцем він поклав собі вернутись до рідного села. Так він прибився до нас. У нашій хаті Василик пожив кілька тижнів, та йому ж хотілося працювати і взагалі бажано було довго не затримуватись в одному місці, отож він вирішив перебратися до міста. Після ще однієї безуспішної спроби знайти роботу в місті він вертався знову в село, та тільки для того, щоб знайти собі смерть від руки Маєвського.