Читати книгу - "Спокута"

де горіла гасниця в круглому плафоні. Лампа освітлювала склянки, пляшки й відерце з льодом. У вітальні скляні двері досі були розчинені навстіж у нічне повітря. Брайоні одразу побачила всю кімнату. І в світлі єдиної лампи їй було видно один край канапи, частково прихованої оксамитовою шторою: на цьому дивані лежав дивний циліндричний предмет, який, здавалося, ширяє у повітрі. Лише подолавши ще півсотні ярдів, вона збагнула, що бачить невідомо чию людську ногу. Ще ближче — й ось уже чіткіше видно: звісно, це її мати в очікуванні на близнят. Вона майже ховалася за шторами, виднілася лише одна нога в панчосі, покладена на другу, що створювало дивне враження, ніби кінцівки левітують.

Брайоні перемістилася до вікна ліворуч, щоб не потрапити на очі Емілі. Вона стояла надто далеко, щоб розрізнити материн погляд. Могла хіба що помітити лінію вилиць і повіки. Брайоні була певна, що мамині очі заплющені. Голова відкинута назад, руки спокійно складені на колінах. Праве плече здіймається та спадає в такт диханню. Брайоні не могла бачити її вуст, але знала, що кутик кривиться вниз — такий собі ієрогліф докору. Але насправді це не так, бо мама — невимовно добра, мила і хороша. Сумно дивитися на неї, як вона сидить отак самотньо, уночі, але водночас і приємно. Брайоні потішила себе, на прощання затримавшись біля вікна. Мамі сорок шість — гнітюча, ветха старість. Настане день, коли вона вмре. У селі буде похорон, на якому гідна стриманість Брайоні натякатиме на неосяжне горе. Коли друзі висловлюватимуть співчуття, то будуть вражені масштабом трагедії. Вона побачила себе на самоті, серед неозорої арени у захмарному Колізеї, під поглядами знайомих і незнайомих: усі дійові особи її життя зібралися, щоб висловити їй співчуття від такої втрати. І на церковному дворі, у так званому «старечому кутку», нескінченно довго стоятимуть вони з Леоном і Сесилією, обійнявшись у високій траві, де височітиме новий надгробок, та знову опинившись під чужими поглядами. Тут конче треба свідків. У Брайоні від їхньої доброзичливості аж сльози на очі набігли.

Вона б могла підійти до матері, припасти їй до грудей і почати сповідатися про те, як минув день. Тоді вона б не вчинила того злочину. Стільки всього тоді не сталося б, нічого не сталося б, і час усе згладив би милосердною десницею, витерши з пам'яті зайве, і потім згадувалося б лише одне: якось увечері близнюки втекли. Це було в тридцять четвертому, а може, у п'ятому чи шостому році? Але невизначена причина, якщо не брати до уваги не вельми ясного обов'язку продовжувати пошуки та втіхи від пізньої прогулянки, спонукала Брайоні йти далі, й вона пішла, зачепивши плечем скляні двері, аж вони грюкнули. Звук був різкий — це об дерево стукнула рама з мореної сосни — і прозвучав як докір. Якщо Брайоні лишиться, то їй доведеться багато чого пояснити, тому вона прослизнула в темряву й навшпиньки перетнула плити й запашні травинки, пророслі в шпаринах. Вона опинилася на моріжку між трояндовими клумбами, де можна було бігти безшумно. Дівчинка обійшла будинок і попрямувала по гравійній доріжці, яку вдень долала босоніж.

Звернувши на дорогу біля мосту, вона вповільнила кроки. Вона повернулася до відправної точки й подумала, що звідси має бути видно інших або чути їхнє гукання. Але нікого не було. Темні обриси рідко просаджених дерев у парку змусили її завагатися. Є той, хто ненавидить її, чого не слід забувати, і він — непередбачуваний і жорстокий. Леон, Сесилія і містер Маршалл зараз далеко. Що ближчі дерева, а точніше, їхні стовбури, то більше вони нагадують людські постаті. Чи за ними хтось ховається? Навіть людини, яка стоїть перед самим стовбуром, не буде видно. Уперше Брайоні відчула, що вітер струменить, проникаючи крізь крони дерев, і цей знайомий звук тривожив її. Мільйони окремих чітких хвилювань бомбардували її почуття. Коли здійнявся короткий порив вітру й ущух, шум пролетів темним парком, наче жива істота. Брайоні зупинилася й спитала в самої себе, чи вистачить у неї сміливості зайти на міст, перетнути його і залишити позаду, щоб спуститися крутим берегом до храму на острові. Особливо коли зараз можна хіба що припускати, що хлопчики блукають там. На відміну від дорослих, вона не мала смолоскипа. Від неї нічого й не очікували — адже в очах інших вона була дитиною. Та й близнюкам небезпека не загрожує.

Вона стояла як укопана хвилину чи дві, недостатньо налякана, щоб повернутися, і недостатньо впевнена, щоб іти вперед. Вона могла б повернутися до матері, яка чекає у вітальні, та скласти їй товариство. Могла б обрати безпечний маршрут, пройти дорогою до лісу й повернутися додому, не заглиблюючись у хащу,— це бодай створить враження серйозного пошуку. Але саме тому, що цей день довів їй: вона вже не дитина, а дійова особа в цікавішій історії, і треба показати себе гідною такої ролі, Брайоні примусила себе попрямувати далі й перейшла міст. З-під нього, підсилений кам'яною аркою, вихопився посвист вітру, почувся шерех осоки, і раптом помахи крил над водою, які так само різко стихли. Ці буденні звуки розросталися в темряві. Сама ж темрява тут була ні до чого — вона не була ні субстанцією, ні істотою, а просто являла собою відсутність світла. Міст вів до штучного острова посеред штучного озера. Острів, відділений від решти землі вже майже двісті років, належав Брайоні більше, аніж комусь. Вона була єдина, хто прибігав сюди. Для інших це був лише коридор з будинку й назад, міст між мостами, оздоба, яку більше ніхто не помічає. Двічі на рік сюди навідувався Гардмен із сином — косити траву навколо храму. Сюди приходили волоцюги. Вряди-годи на трав'янистому березі з'являлися перелітні гуси. А зазвичай це було самотнє царство кроликів, водоплавних птахів і нутрій.

Тому відповідь проста: треба всього-на-всього пройти берегом, а далі по траві прямувати до храму. Але Брайоні знову вагалася та просто втупилася в темряву, навіть не кличучи близнюків. Невиразно-блякла будівля трохи ряхтіла в пітьмі. Коли ж Брайоні стала пильніше вдивлятися, то ця будівля геть розчинилася. Храм був приблизно футів за сто, а ближче, посередині моріжка, виднівся чагарник, якого Брайоні не пригадувала. Точніше, пригадувала, але їй здавалося, що він ріс ближче до берега. Дерева теж ввижалися не такими, до яких вона звикла. Дуб був занадто корчуватий, берест — надто клоччастий, а разом вони скидалися на змовників. Коли Брайоні простягнула руку, щоб торкнутися парапету, її налякав високий і неприємний качиний