Читати книгу - "Сад забутих плодів"

його мати повернулися додому з великою фотографією в рамі, що стояла позаду столу, де сиділи промовці. Фото було не дуже вдалим, і Саша загорнув портрет у папір та поклав на шафу в коридорі. Тієї ночі йому приснився батько, який узяв сина за руку, повів його до кафедрального храму й підштовхнув до входу. На цьому сон перервався. Уранці Саша переповідає сон своїй матері, і вони вирішують піти в кафедральний собор о п’ятій пополудні — у час, коли в Баку заведено починати відправу.

На жаль, того дня приїхали родичі і вони не змогли здійснити свого задуму. Уночі Саша бачив той самий сон, який знову закінчився тим, що батько підштовхував його до входу в церкву. На світанку почав падати сніг, і така незвичайна для Баку примха погоди перешкодила роботі всіх міських служб. Люди були наелектризовані особливим святковим збудженням, а транспорт зупинився, не даючи можливості потрапити на роботу навіть тим, хто цього хотів. Через це Саша з матір’ю знову не дійшли до церкви. І ось уже втретє поспіль він бачив уві сні свого батька, який тим самим жестом спонукав його ввійти до церкви. Цього разу сон був перерваний жахливим гуркотом із передпокою. Саша навпомацки вийшов у темний коридор, щоб запалити світло. Там стояла густа курява — заледве можна було дихати, — а підлога була вкрита гострими уламками, які боляче впиналися в босі ноги. Нарешті він спромігся ввімкнути світло і з жахом побачив, що тиньк повідпадав від стелі разом з усією гіпсовою ліпниною. Великий батьків портрет у рамі теж постраждав, і всередині паперового згортка тепер бряжчали уламки розколотого скла. Саша одразу подумав, що це дедалі категоричніший вияв батькової волі, щоб родина повернулася до втраченої давньої віри.

Саша пішов того дня на роботу, а ще до п’ятої пополудні повернувся додому, щоб узяти матір і піти нарешті до церкви. Та виявилося, що він забув ключі на роботі, тож мусив дзвонити, щоб мама відчинила йому. Мусив чекати тривалий час. Нарешті почулися кроки в коридорі — мати наблизилася до дверей. Він зрозумів, що вона дивиться у вічко в дверях, щоб побачити, хто дзвонить. Цілком обґрунтована пересторога з боку матері. Однак вона чомусь не відчиняла. Він знову почув у коридорі кроки, що віддалялися й нарешті змерхли в глибині квартири. Можливо, мати не впізнала його? Саша подзвонив настирливіше, розуміючи, що материна обережність зумовлена її впевненістю, що син має ключі. Вона не стала підходити до дверей удруге, і Саша вирішив їхати на роботу по ключі. Він спустився першим просвітом сходів і обернувся до дверей своєї квартири, бо вони раптом розчахнулися; на порозі стояли двоє дивних типів, які сказали йому: поквапся, твоя мати нездужає. І дременули сходами на вулицю. Саша побіг до своєї матері, яку знайшов на ліжку — її обличчя було закривавлене від рани на голові. У розпачі він викликав швидку допомогу й кинувся шукати по квартирі медикаменти, щоб обробити рану. Попри те, що всі його думки були спрямовані зараз на матір та її стан, Саша зауважив, що з квартири зникли два дорогоцінних медальйони.

Його матір доставили в лікарню, а він пішов у поліцію, щоб повідомити про крадіжку, поза сумнівом, інсценовану кимсь із колекціонерів. Вийшовши з відділку, де відгонило пліснявим хлібом, він рушив вулицею навмання й не знати як опинився перед кафедральним собором, куди підводив його батько вві сні. Отож Саша заходить до церкви. Попри те, що всередині пусто, Сашу переслідує дивне відчуття присутності через виразний запах, що лине хвилями — так, наче відчинені вікна створюють протяг. І ці повітряні хвилі доносять голос, що ясно промовляє, чи то долинаючи з темної глибини нефів, чи то йдучи луною від мурів, як відзвук щойно закінченої відправи: «Не завжди тільки Бог стукає у твої двері».

Ми теж пішли стукати у двері. До одного з найвизначніших художників світу, який мешкає в Москві на одній із околиць, де все нове і просторе, за винятком квартир. Сніг і крига кілька разів ставали нам на перешкоді. Михайло Матвійович Шварцман, білобородий, із примруженими очима, видався мені доволі байдужим до всього, що лежить поза його роздумами. В одній з кімнат, де можна пообідати або випити чаю, купою, але в певному порядку, зберігаються його картини, і мила пані Іра показує їх нам, а потім спирає до іншої стіни чи ставить у коридорі, поруч із домашніми капцями, у які перевзуваються, приходячи з вулиці, де болото чи сніг. Михайло Матвійович Шварцман конструює розбірний собор.

Таке мені спало на думку, коли я оглядав його картини. Величезна будівля постає частинами в цій кімнаті, і час від часу — тобто, коли нагодяться які-небудь щасливці, яким Михайло Матвійович захоче показати свої роботи, собор по шматочках складається в єдине ціле. У щось таке, що могло би створити уявлення про готичну будівлю — але не стільки видовжену вгору кам’яну структуру, скільки живий духовний організм, що тягнеться до неба спогадами про фрески й великі картини минулого. Спостерігаючи цього дивовижного старого, я зрозумів, що він дедалі більше стає в’язнем собору, який сам зводить. Справді, коли моя дружина, зауваживши його відсутній вигляд, запитала: «Михайле Матвійовичу, де Ви витаєте думками?», Шварцман відповів відверто: «Наче — з самим собою».

Після 2000-го

Ми поїхали автобусом до Ясної Поляни, світу Льва Толстого. По двох годинах путі зупинилися у Крапивні, селі, яке щороку вшановує кропиву. Старовинне село — колишнє містечко — тулиться навколо церкви з дзвіницею, ледь похиленою на лівий бік. Люд уже юрмився на лавках перед сценою вуличного театру. Місцеві зачудовано спостерігали за танцюристками в костюмах, які рухалися так, як їм підказувала пам’ять. Коли ми приїхали, навіть півень вів свій курячий гарем на вуличний фестиваль. Я думаю, що для москвича приїхати сюди зі своїми думами й подихати цим повітрям означає не просто коротку — на кілька годин — мандрівку, а здатність перенестися в інші часи, у неосяжність наївної простоти, яка живе в цих просторах під високим небом, подряпаним ґавами. Раптом люта буря розполохала глядачів, і на площі тільки залишився стояти, віддзеркалюючись у калюжі, півень, який позирав на своїх курочок, що їм із дзьобів крапала вода.

Залишаючи це місце, свого часу повне поважних установ і керівних органів, я побачив цвинтарну церковку з червоної цегли, зі жмутками трави й високим бадиллям неслухняної рослинності на даху й навколо проваль беззахисних вікон.

Її вигляд вразив мене. Я сподіваюся, що її