Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

— Знаєте, Ічіро сьогодні мені сказав, що він хотів би спробувати трішки саке.

Сецуко і Норіко, які стояли пліч-о-пліч, нарізаючи овочі, відразу ж завмерли і підняли на мене погляд.

— Я все обдумав і вирішив, що варто дозволити йому пригубити трохи саке, — провадив далі я. — Але, може, варто розвести його водою.

— Вибач, батьку, — відповіла Сецуко, — але ти хочеш сказати, що Ічіро варто сьогодні налити саке?

— Лише кілька крапель. Зрештою, він уже великий хлопець. Але я б радив розвести саке водою.

Мої доньки переглянулися. Відтак Норіко сказала:

— Батьку, йому лише вісім років.

— Від кількох крапель саке ніякої шкоди йому не буде, надто якщо розвести його водою. Ви, жінки, напевно цього не розумієте, але для хлопців віку Ічіро такі речі дуже важливі. Йдеться про його власну гордість. Він запам’ятає цю подію на все своє життя.

— Батьку, що за нісенітниця, — сказала Норіко. — Ічіро просто стане погано.

— Нісенітниця це чи ні, а я добре все обдумав. Ви, жінки, іноді просто не можете зрозуміти, що для хлопця означає його гордість, — я показав пальцем на пляшку саке, яка стояла на полиці над їхніми головами. — Вистачить і кількох крапель.

Я вже був намірився виходити, аж раптом почув, як Норіко каже сестрі:

— Сецуко, про це не може бути й мови. Не знаю, що батько собі думає.

— Та що ви так розхвилювалися? — запитав я, обернувшись в одвірку. Десь позаду, з вітальні, долинав сміх Таро й Ічіро. Я стишив голос і продовжив: — Хай там як, а я йому пообіцяв, і тепер він цього чекає. Ви, жінки, іноді просто не розумієте, що таке власна гордість.

Я вже зібрався піти, але знову почув доньчин голос, і цього разу говорила Сецуко:

— Дуже люб’язно з батькового боку проявити таку уважність до почуттів Ічіро. Та мені здається, що краще зачекати, поки Ічіро ще трохи виросте.

Я хихотнув.

— Знаєш, я пам’ятаю, як твоя мати точнісінько так само протестувала, коли я вирішив дати Кенджі спробувати саке в такому самому віці. І це йому аж ніяк не зашкодило.

Я відразу пошкодував, що згадав ім’я Кенджі у такій буденній суперечці. Справді, здається, я так роздратував себе своїми ж словами, що не дуже вслухався в наступну репліку Сецуко. А вона, як я пригадую, сказала щось на кшталт:

— Поза всяким сумнівом, батько напрочуд ретельно й уважно підійшов до виховання мого брата. Попри це, зважаючи на минулі події, можна припустити, що принаймні щодо одного чи двох питань мати таки мала слушність.

Правду кажучи, цілком можливо, що відповідь її була не така вже й прикра. Ба більше, можливо, я тоді геть неправильно витлумачив її слова, бо достеменно пригадую, що Норіко взагалі ніяк не відреагувала на репліку сестри і втомлено взялася знову нарізати овочі. Окрім того, не думаю, що Сецуко здатна настільки безпричинно вести розмову таким тоном. Але водночас, згадуючи всі ті неприємні натяки Сецуко в парку Кавабе зранку того дня, мабуть, мені все ж доведеться визнати, що вона і справді щось таке сказала. Хай там як, а я добре пам’ятаю останні слова Сецуко:

— Крім цього, боюся, Суічі буде проти, щоб Ічіро скуштував саке так рано. Але дуже люб’язно, що батько виявляє таку уважність до почуттів Ічіро.

Позаяк я розумів, що Ічіро може випадково почути нашу розмову, і не хотів потьмарити такий рідкісний родинний вечір, то вирішив не доводити нашу суперечку до кінця і вийшов із кухні. Пригадую, що потім ми з Таро й Ічіро просиділи у вітальні, приємно бесідуючи і чекаючи на вечерю.

Приблизно через годину ми нарешті посідали до столу. Ічіро відразу ж потягнувся до пляшки саке, що стояла на столі, постукав по ній пальцем і втаємничено зиркнув на мене. Я всміхнувся у відповідь, але нічого не сказав.

Жінки приготували чудову вечерю, й уже незабаром за столом точилася невимушена розмова. В якийсь момент Таро дуже нас усіх розсмішив історією про свого колегу, який завдяки сукупності невезіння і власної комічної дурості заслужив репутацію людини, яка ніколи нічого не встигає закінчити вчасно. Розповідаючи цю історію, Таро раптом сказав:

— Справді, справи йшли так кепсько, що наші керівники почали називати його Черепахою. Під час однієї з недавніх нарад пан Хаясака на хвильку забувся й сказав уголос: «Вислухаймо звіт Черепахи, а потім зробимо перерву на обід».

— Та невже? — здивовано вигукнув я. — Оце дивина. У мене колись теж був колега з таким же прізвиськом. І він дістав його з тих самих причин.

Але Таро наче не дуже і вразив цей збіг обставин. Він увічливо кивнув і сказав:

— Пам’ятаю, у школі в нас теж був один учень, якого всі називали Черепахою. Таки справді, як кожна група має свого природженого лідера, так має і свого Черепаху.

На цьому слові Таро знову почав розповідати перервану історію. Ясна річ, тепер, пригадуючи його слова, я розумію, що мій зять таки мав рацію; майже в кожній групі людей одного віку знайдеться своя Черепаха, навіть якщо цю людину так і не називатимуть. Скажімо, серед моїх учнів цю роль виконував Шінтаро. Я не хочу цим применшити його компетентність; але якщо його порівнювати, скажімо, з Куродою, то його таланту наче бракує цілого виміру.

Мабуть, у цілому я таки не надто захоплююся такими-от «Черепахами». Хоч можна і цінувати їх за вперту завзятість і вміння виживати, але водночас їх легко запідозрити в нещирості і здатності до зради. Я вважаю, що, зрештою, їхнє небажання ризикувати в ім’я амбіцій або ж заради тих принципів, яких вони, за їхніми ж словами, дотримуються, може викликати лише зневагу. Такі, як вони, ніколи не стануть жертвами настільки грандіозної катастрофи, якої, скажімо, зазнав Акіра Суґімура через парк Кавабе; але з тих же причин, незважаючи на ту мізерну респектабельність, яку вони можуть іноді заслужити завдяки праці в школі чи деінде, вони ніколи не піднімуться на рівень, вищий за посередній.

Таки правда, за той час, що ми збули його разом на віллі Морі-сана, я й справді заприятелював із Черепахою, та водночас не можу сказати, що ставився до нього з повагою, як до рівного собі. Це було пов’язано з самою природою нашої дружби, яка зміцнилася у ті дні, коли Черепаху на фірмі майстра Такеди всіляко цькували, і під час складних для