Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

— Хм! Послужіть із моє, тоді й будете сподівати­ся, — притлумив його оптимізм досвідчений пол­ковник.

— Пане полковнику, до речі, про Полянського. Він теж засвітився у цих свіжих матеріалах. Прийшов до Балабухи й просив натиснути на одного студента, Ас­кольда Четвертинського, аби той погодився на співпрацю зі співробітниками закордонного Фонду слав­ної єдності, — повідомив майор.

— Фонд — це ще та конторка, суцільний головний біль для моніторингового відділу. А що їм до того студента?

— Не з’ясовано. Та цікаво от що: за день до Полянського у завгоспа за протекцією іншого відомого політпройдисвіта, себто політолога Вадима Бобрина, був такий собі Бенціон Пінський — меценат і вчений із Близького Сходу. Він також наполегливо цікавився можливостями адміністративного впливу на матір то­го ж хлопця (вона викладачка Університету), щоб при­мусити її переконати сина співпрацювати з ним. Пін­ський перебуває в полі зору відділу запобігання кон­трабанді культурних цінностей.

— Дві потужні розвідки на одного київського сту­дента одразу — не забагато? — поставив риторичне запитання полковник. — Щойно з’являться вільні лю­ди, до цього Четвертинського придивимося пильніше. Спробуйте з’ясувати, чи знають обидва шпигунські кубла про інтерес одне одного до цього хлопця.

— Балабуха розповів Полянському, що Пінський ду­же цікавився Четвертинським, тендер, мабуть, влаш­товує, — повідомив майор.

— Це погано для хлопця, бо якщо вони дізнаються, що конкурують за нього, то можуть перейти до жорс­ткіших дій. А Пінський в курсі про інтерес наймачів Полянського?

— Невідомо, — знизав плечима майор.

— Тримайте всіх цих типів у полі зору, наскільки вистачить ресурсів. Завгоспа теж контролюйте, але на­разі не чіпайте, потрібно надійно вивчити і остаточно перекрити канали постачання живого товару за кор­дон. Сьогодні ви вільні, дякую. На все добре.

Майор Микола Трохимчук ішов зимовим бульваром вулиці Липської до Марийського парку. Йому було про що подумати. З проректором-завгоспом усе більш-менш зрозуміло: звичайний хапуга, тупий і пихатий. Цікаво, чому Полянський і Бобрин не запропонували своїм клієнтам пристойнішого контакту? Втім, для та­ких дій Балабуха — самий цимес.

А от до Четвертинського доведеться придивитися. Що ж таке може бути йому відоме, що становить інте­рес для двох розвідок? Слід зібрати про нього деталь­нішу інформацію, а потім, не перемудровуючи, просто поговорити напрямки. Майор набрав номер телефону куратора від служби, який закріплений за Університе­том, і попросив його знайти офіційні анкетні дані сту­дента третього курсу історичного факультету Аскольда Четвертинського, а також з’ясувати, з ким із виклада­чів можна поговорити про нього.

За кілька годин, уже вдома на Оболоні, Микола Тро­химчук отримав електронною поштою біографію сту­дента, номер його домашнього телефону, а також но­мери телефонів кількох його викладачів. У біографії нічого значущого — звичайний молодий киянин. Проглянувши список викладачів, майор зупинився на прізвищі професора Юрія Довжика, проти якого було зроблено примітку: «Керує археологічною практикою, на минулому тижні зробив повідомлення про сенса­ційне відкриття, співавтором якого назвав, зокрема, і Четвертинського; останні два тижні перебуває майже у щоденному контакті з ним». «Інколи навіть такі спеціальні куратори недаремно їдять свій хліб», — вдово­лено подумав Трохимчук. Він набрав номер мобільно­го телефону професора Довжика і, назвавшись, легко домовився про зустріч із ним у парку імені Тараса Шевченка наступного ранку.

В печері зник цекіст-технолог. Поганий з нього археолог

Зранку Аскольд пішов на кафедру до професора: сьо­годні, хоч і в суботу, належало працювати над інвен­тарним описом знайдених у похованні речей. Там ма­ла бути і Христина, але вона, пославшись на хворобу, не приїхала. Аскольдові важко було зосередитися на роботі, подумки він щохвилини повертався до Надії. Хлопець із професором поралися коло знахідок годи­ни до четвертої. Лахудрик незримо був присутній, але переважно спілкувався з сутностями старої університетської будівлі, бо допомогти у складанні наукового звіту був малоздатний.

Телефон Павла весь час лишався поза зоною досяж­ності. Коли Аск почав уже не на жарт турбуватися, той сам передзвонив йому. Хлопці домовилися про зустріч у кав’ярні «Альма-матер» неподалік Університету.

— Маю дві версії причин того, що сталося з Наді­єю, — почав розповідь Павло, привітавшись. — Перша стосується колишнього батькового партнера ще по До­нецьку. Він наш далекий родич. Коли батьків бізнес почав набирати обертів, то цей родич, його звуть Ар­тем Крадьков, намагався отримувати половину при­бутків, хоча вклав грошей і роботи ледь на чверть. Під батькові гарантії Крадьков узяв у серйозних людей ве­ликий приватний кредит, який не зміг повернути. То­ді батько сам віддав борг, відібравши у Крадькова біль­шу частку бізнесу, в якому той все одно вже не здатен був брати участь через некомпетентність та алкоголізм. Але батько залишив цьому горе-бізнесменові значні кошти і нерухомість. Крадьков не оцінив доб­рого ставлення — батькові друзі на власні вуха чули, як він сп’яну погрожував жорстоко помститися усій нашій родині...

— Ти розповідаєш про свої підозри, бо вже більше довіряєш мені? — перервав Аскольд.

— Щиро кажучи, я не мав змоги щось детально дізнатися про тебе. Просто пересвідчився, що ти не пов’язаний з кимось із наших донецьких знайомих, а схоже, сліди викрадачів тягнуться до Донецька. Слу­хай далі! Друга версія стосується, вибачай, колиш­нього Надіїного кохання. Це хлопець з Маріуполя, Арсен Бабіулін, спортсмен, навчається в Донецьку. Вони з Надією зустрічалися ще у школі. Тоді батьки дуже обмежували нас у витратах, не бажаючи розбе­щувати. Коли ж у Надії зрештою з’явилися гроші, гарний одяг, автомобіль, а головне — нові життєві інтереси, Арсен відчув, що вони не пара. Він знавіс­нів, влаштовував сцени ревнощів, та при цьому без­соромно вимагав від неї оплачувати всі його власні потреби та забаганки. Батько спробував приборкати його — зробив директором одного з виробництв по розливу води, подалі від Донецька, подарував пристойний автомобіль, до речі, «Шевроле Сабурбан» кольору металік, щоправда, неновий. На жаль, Ар­сен, ставши начальником та отримавши нормальні гроші, почав вештатися по дорогих ресторанах, завів знайомства з пустопорожніми мажорами і мало ці­кавився виконанням службових обов’язків. Вироб­ництво занепало. Одного разу Арсен за дрібну про­вину сильно побив бейсбольною битою удвічі стар­шого за нього робітника. Той навіть потрапив до лі­карні. Коли батько про це дізнався, то звільнив Арсе­на, а я нарешті переконав сестру припинити з ним стосунки. На щастя, наша родина саме перебралася до Києва. Надія розповідала, що він намагався дзво­нити їй і сюди та просив знову влаштувати його на хорошу роботу — цього разу в столиці. Але сестра твердо відмовила. Тоді він заявив, що Надія ще по­шкодує про це. Сьогодні я за дріб’язковим приводом подзвонив