Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

хотів його запитати, хто черговий: я чи Лізка. Я хотів сказати, що у мене з Лізкою нічого не могло бути, бо я надто поважав Блоха, а коли зрозумів, що він остання скотина, то вже вона не хотіла мене. Ми рухалися в молочній каші туману під мої балачки. Десь тільки під мостом я зрозумів, що розповідав дійсно правду, і нікуди від того не дінешся. Правда заскочила, власна правда прихопила мене несподівано, обпекла, ударила, а потім полишила лежати мій карий погляд у втомленій снігом невідомості. Я не мав нічого проти, аби вони спробували трахнутися тут або просто на снігу; я вже не мав нічого проти, але мене щось спокушало потелефонувати Блоху: в нього з'явився новенький коник, отакий собі снобістський бжик. Він продивлявся ролики з розстрілами, зі стратами невідомих і відомих світу диктаторів. Він їздив на якісь пришелепкуваті виставки, збіговиська недоношених уфологів, що начебто бачилися з такими-то диктаторами у тих світах. Він від душі реготав над їхніми промовами, над їхніми доповідями, над їхніми пихатими, виголеними до синьки писками. «Кловський, життя — велика казка?» — і зараз, коли машина поверне в тумані, де будинки чорним шифером, не підсвічені сонцем, безлюдні незаселені вулики, наче намагаються вирватися з білопінної стихії першопочатку — пусте, пусте слово, але я запізнілий романтик, таким і залишуся, хоча мені нічого не світить, це точно. Місто існувало, наче його затопило сонце або велетенська повінь; хвилями закрило будинки разом з дахами, людьми, і тільки птахи, тільки їхні тіні боляче проходяться по моїх нервах. Напевне, кожна людина думає про гріх, коли її зіниці застрягають на небі або на безлюдному сонячному майдані.

Лізка безсоромно заголилася, і я перестав оповідати, а подивився на неї, і від цього погляду їй зробилося ніяково, і лишень щось нас інше утримало: рівним зеленим світлом зайнялися очі, а погляд ковзнув їй між ноги, і мені стало все зрозумілим, бо миттєвість туги, що змінила дикий шал її погляду, урівноважила нас обох, наповнила пустотою, волошковим присмаком, і тисячі сонць посипалися за кам'яниці, котрі вже на горизонті налазили одна на одну, наче чиясь божевільна рука понаставляла кубиків — одні менші, інші трошки більші.

Американець замугикав, весело заляскав пальцями. Ідіотство — друге щастя. Він перебував утому стані, що міг весело сприймати дійсність. Але то брехня. Людина радіє тільки тоді, коли знає, що попереду або позаду на неї чекає щось, і те щось неодмінно її. Герої помирають першими. Тому я не вірю у веселість нормальних людей. Перші християни не були веселі, вони радше були блаженні. Але шкода, що я не християнин, запишіть і це, але теж навряд чи допоможе. Я ніколи не міг позбавитися наївності. Аби у мене вистачало часу, то обов'язково розповів би або доколупався до якихось істин. Це вам не книги. Я маю все-таки дві освіти, перекришив стільки люду, але вважаю то своєю третьою професією, не інакше. Іноді не треба будити пам'яті, котрої не слід будити. Пам'ять — річ тонка, вона в руках невідомого. Хто покличе її, до того й відізветься. Але розум, капосна штука, намагається дати ради тому окрику, зову, крику. Чули коли-небудь такий? Кличуть, а ти нікого не бачиш. Це майже неможливо. Невидимий атракціоніст жонглює нашими мізерними почуттями. Найліпше не ставати у залежність від них, до них і таке інше. Це перевірено життям. Прочитайте книжки тих, кого немає вже серед живих. Вони зовсім по-іншому звучать. У смерті свій голос. Ніхто, правда, не розрішить, де зло, а де добро. Ліпше нічого не робити, як кляті філософи, теософи або попи. Ліпше нормальному чоловіку нічого не робити, а слугувати закону, невидимому закону, що кудись приведе. Така глухота, така тупа невідомість замішана на абсурдності, така висока нота нашого життя, що впіймати апогей неможливо, а неможливо з тієї причини, що світ переламався надвоє, і комусь з двох, комусь найсильнішому він належить, і він управляє нами. І тому ті, що розкидані жити на цій землі, на її нешироких просторах, намагаються розбудити пам'ять, вони хочуть побачити вісь, навколо якої крутиться їхня маленька нікчемна доля, — я убив багатьох людей, товстих запроданих негідників на замовлення інших, тому з відвертістю свого досвіду можу сказати, що життя ні найбільшого професора, ні найуславленішого мафіозі не перемінить кровообігу цього засмерділого гнійника, що ми називаємо людством. Але нікому не відомо, — до банального просто, — де починається зло, а де закінчується добро. І що добре для людини, те для Бога навряд? Кому покортить поколупатися в цих аксіомах, якщо не затятому грішнику, бо святі перевелися або настільки освятіли, що до них ліпше не підходити; вони знають більше звинувачень, ніж відповідей. Хто дасть на це відповідь? Або причинний, або божевільний. Особисто я говорю ці речі тільки тому, що маю досить розвинену уяву, холодний розум і крижаний страх.

Цей маленький пузатенький американець, що раз по раз шкодливо бздів, ласо і чисто якось дивився на Лізку. Лежав сніг, у Лізки втомлене обличчя з чарівними синцями під очима, чарівним писаним профілем. Тому-то я і почав розповідати про Прибалтику, про мініатюрні селища, криті червоною черепицею, що її віддалеки видно, навіть від сизого їхнього холодного моря. Безлюддя серпня, з запахом сухої, готової під косу пшениці, де збереглося все патріархальне, і чийсь невловимий жіночий порух на подвір'ї, і таке ж витончене обличчя сільської жінки. Я довго стояв і дивився, як вона знімає блузку, стоїть без ліфчика спиною до мене і обмиває собі плечі. Вона, напевне, була досить дика, щоб розуміти свою вроду. Вона обкидала себе срібними струменями води, щось про себе наспівуючи; а коли я спробував заговорити, то вона зайшлася радісним, але дуже переляканим криком, здіймаючи куряву, побігла до гостини. Я не став затримуватися, а пішов на вурчання сільського органа, через безлюдь вулиць, через кругляки майданів містечкових зборищ. Я зайшов до прохолодної сільської церкви, де порожнеча нічого не говорила, а сільський органіст виловлював дивні звуки, що мали нагадувати світську музику. Я слухав щось більше, мені видавалося, що повітря ворушиться над моєю головою, і того дня мені вперше захотілося вчинити над собою вбивство, бо стільки болю я не відчував ніколи, як у той день. І тому цей день, з зимою, з американцем, з Лізкою і її синьою втомою під очима, засів цвяхом у моїй голові. Проте розповідав я їм зовсім інше. Я розповідав їм про Ригу, про Дом, де від могутніх ударів повітря органіста у тугій серпневій