Читати книгу - "Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник"

На одному повороті Вайвасвата побачив людську постать над прірвою. Від несподіванки він скрикнув. Людина не ворушилася. Вайвасвата наблизився. Нахилився над постаттю. Людина мала білу шкіру і довге золотаве волосся. Під блакитною накидкою на ній була бузкова блискуча туніка. Нахилившись до вуст, Вайвасвата ледве відчув тихий подих. Людина непритомна. Мабуть, вона впала від виснаження. Треба її брати з собою й нести. Інакше вона впаде в прірву від найменшого руху.

Вайвасвата підняв непритомного, поклав собі па плече. Поволі пішов далі, обережно поглядаючи вниз, де в глибині ущелин купчилися білі хмари.

Ноша була тяжкою, бо незнайомий мав зріст не менший, ніж Вайвасвата. Незабаром юнак упрів, заморився. Кілька разів він перепочивав, зупиняючись у безпечних місцях.

Важко стало дихати, не вистачало повітря. В голові дзвеніло, перед зором пливли розмаїті хвилі — жовті, червоні. Вайвасвата заплющував очі, щоб притишити різкий біль у скронях. Серце гупало в груди, ніби хотіло вискочити на волю.

Маруіро, кохана… Де ти, чайко моя? Чи бачиш, чи чуєш? Не хочу зупинятись, не хочу гаснути напівдорозі. До тебе, до тебе летить моє серце… Ти далеко, але я вірю, що прийдеш, підтримаєш любов’ю своєю, подихом вічної ніжності…

Друзі незримі! Де ви? Чому мовчите, чому не з’явитесь, навіщо покинули серед пустелі? Вам!

Мідний гук велетенського дзвону вдарив по свідомості, заколисав. Вайвасвата похитнувся.

«Аби лише не впасти в прірву», — подумалося йому.

Він впав, чіпляючись пальцями за гострі скелі, притримуючи непорушного товариша. І одразу все оповила пітьма…

Пробудження наступило раптово.

Вайвасвата відчув, що лежить горілиць. Ще не розплющивши очей, він знав, що відбулася велика зміна.

Це чутно звуків гір, тиша навколо і спокій. Легко дихати. Не болять рани. Тіло свіже й сильне, ніби й не було важкого й страшного шляху.

Він поглянув угору. Над ним сіріла невисока стеля, викладена півколом з тесаних брил каменя. Праворуч ясніло невеличке відчинене вікно. Звідти лилося м’яке проміння сонячного дня, дихав теплий вітрець.

Вайвасвата підвівся. Він лежав на простому дерев’яному ложі, засланому пухкими жовтавими водоростями. Хто ж врятував його? Де його мимовільний товариш?

Вайвасвата ступив до виходу, зупинився на порозі. Перед ним лежала широка долина, оточена білосніжними горами. Посередині велично виділялася могутня вежа з грізними зубцями, навколо неї ряд менших будівель в оточенні струнких ялин і кедрів. Жодного поруху, жодної постаті.

Вайвасвата прислухався. Йому здалося, що в тиші чується невловимий клекіт напруженої роботи. Пружні, незримі хвилі радісної сили пронизували тіло, вливалися в серце.

Поряд з ним з’явилася висока постать. Вайвасвата від несподіванки сахнувся. Почув голос:

— Швета-Двипа вітає тебе, сину…

Вайвасвата жадібно прислухається до тих слів, дивиться, дивиться на постать людини, на її обличчя. Чому таке знайоме довгасте бронзове лице? Де він бачив ці полум’яні очі під густими бровами? Очі, в яких суворість і ніжність, ласка й вражаюча сила. Де він чув тихий і владний голос? Хочеться кинутись до ніг дивній людині, притиснутись обличчям до її колін і заплакати, як плакав колись у дитинстві.

Але його порух перехопили. Незнайомий обняв Вайвасвату, лагідно дивився в його глибокі блакитні очі, де тремтіла сльоза. Прошепотів тривожно:

— Ти пізнав мене, сину?

— Учителю, — вилетіло з вуст Вайвасвати. — Я чув У серці твій голос. Ти вів мене серед бурі. Ти врятував мене. Але я вже зустрічав тебе. Де? Коли? Скажи…

Сиві вуса Учителя здригнулися в посмішці. Погляд затуманився далеким спогадом.

— Тоді над маленьким островом Атлантіса гриміла буря. Я залишив тебе в човні на березі. О Вайвасвато, як сумувало моє серце, сину! Навіть знаючи закони причин і наслідків, знаючи, що рука Швета-Двипа проведе тебе серед хаосу життя, мені було тяжко лишати тебе самотнім. Потім тебе знайшли Анура й Діавара…

— Як? — палко скрикнув Вайвасвата. — То був ти?

— Я, — ніжно сказав Учитель.

— Але навіщо? — не міг ще збагнути Вайвасвата. — Поясни. Навіщо це було потрібно? Для чого?

— Ти про все дізнаєшся, — м’яко відповів Учитель. — Заспокійся. Крім земних батьків, у тебе є батьки на іншому планетному крузі. На Шукрі…

— На ранковій зорі? — перепитав приголомшений Вайвасвата.

— Так. Тільки зажди трохи. Ти повинен сприймати нові тайни послідовно.

— Але ж я… земна людина? Як усі…

— Земний двійник. Ти тут і на Шукрі. Кожне явище мас свій вищий вияв у Безміру.

— Я — там, на Шукрі? — вражено перепитав Вайвасвата. — І я міг би зустрітися з самим собою?

— Ти зустрінешся. Але зажди…

— А Маруіра? Вона як?

— Маруіра — твоя таємниця, — зітхнув Учитель. — Про неї я не можу сказати. Ту таємницю розкриє тобі серце. А тепер я залишу тебе. Незабаром стрінемося знову. Будуть бесіди, буде навчання. Спочивай, приглядайся, сину…

Учитель зник так же раптово, як і з’явився. Вайвасвата тривожно й радісно зітхнув, відчувши в грудях нез’ясовне почуття щастя й заспокоєння. Він приплив до рідних, казкових берегів. Попереду вгадувалися ще значніші, ще бурніші дороги. А нині серце бажало випити повну чашу таємниці й любові…

Вайвасвата повернувся до кам’яного притулку. Там він знайшов на дерев’яному столику череп’яний кухоль з молоком, невеликий запашний корж. На ліжку лежала біла туніка з пурпурною облямівкою, міцні сандалії, темно-синій оксамитний плащ. До слуху Вайвасвати долинув дружній голос:

— Прийми дарунок друга. Одягнись і поїж.

Юнак поглянув навколо. Нікого не видно. Він посміхнувся. Дивуватись не слід. Він в краю казки.

Вайвасвата скинув свою туніку, від якої лишилось саме