Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"

Офіцери кажуть, що скоро почнеться війна з росіянами, які збираються завойовувати Америку. Що ж тоді буде? Скрізь отакі згарища світитимуться, де були міста?.. І тоді їх, солдатів, пошлють крізь місця атомних вибухів в атаки? З отакими іграшками? Кейв зневажливо пересунув автомат на шиї. До чого вони тоді? Та й навіщо ця жахлива війна? Тоді вже йому не залишитись живим, це напевно. Якщо цього літа навіть під час маневрів, коли проводили навчання з атомним вибухом, троє хлопців померло від променевої хвороби, то чого ж чекати від справжньої війни? А йому ж усього двадцять два роки…

Яка вона буде, його смерть: раптова, од вибуху бомби, чи повільна — від променевої хвороби? Хай уже краще одразу… Брр!.. І навіщо усе це? Вже давно нічого не можна зрозуміти, що робиться в світі…

Тоскно й моторошно було Грехему Кейву, солдату майбутньої війни, ходити отут, у степу, холодної осінньої ночі, охороняти невідомо що й невідомо для чого і роздумувати про смерть.

Вебстер отямився лише тоді, коли під руками в нього з’явилася чорна глейкувата земля. Вже не було більше променистих уламків бетону і ртутних калюж. Він оглянувся: химерно нагромаджена руїна, що випромінювала сяйво, залишилась позаду. Вебстер перекинувся на спину і довго лежав нерухомо, вдихаючи свіже, запашне од сирої землі повітря і дивлячись на зорі, що спокійно блимали у темній глибині неба. “Генерал залишився там. Він, мабуть, ще живий: я не дуже вдарив його…”

Він підняв руку і почав уважно роздивлятися, як примарно світилася його долоня. На синьо-зеленому тлі шкіри виразно виділялися всі зморшки й подряпини. Він ліниво підвів голову й оглянув себе. Усе тіло, все лахміття одягу світилося; навіть земля навколо нього трохи відсвічувала, — видно було окремі стебельця й грудочки. Вебстер посміхнувся й опустив голову на землю.

Навіщо він виліз звідти? Краще б лежав отам разом із Х’юзом… Якась біологічна жадоба життя потягла його через оцю зону. Цікаво, скільки часу він повз? Навіть якщо чверть години — цього цілком досить… А втім, він все одно помре, якщо не від радіоактивного зараження, то ще раніше — від отруєння ртуттю…

Скільки ж все-таки рентгенів увібрало його тіло? Скільки ще лишилося жити? Днів зо два? А навіщо йому ці два дні? Щоб розповісти людям, як усе це сталося, як це жахливо… Ну й що з того? Адже він і сам не знає, як усе сталося…

Бездумним поглядом стежив Вебстер за двома зірочками, що рухалися в небі, — червоною й зеленою. Зірочки швидко перебирались із сузір’я в сузір’я, лишаючи за собою м’який рокіт моторів. Ось вони зникли на обрії.

“Значить, це не війна, якщо літаки не маскують вогнів. Десь поблизу повинні бути люди…”

Вебстер важко підвівся. Трохи подумавши, почав скидати з себе лахміття — нехай хоч на кілька годин продовжиться його життя. “Все одно — це не допоможе… Ну що ж. Треба йти до людей. Розповісти їм усе, що знаю. Поїсти. Ще б хоч раз поїсти…” Свіже повітря повернуло йому відчуття багатоденного голоду, від якого зсудомило шлунок.

Вебстер повільно почвалав, похитуючись, уперед, геть від клятого сяйва нью-хенфордських руїн. На землі лишилися світлі плями Вебстерового одягу.

Грехем Кейв уже не радий був, що почав міркувати про речі, від яких ставало моторошно. Кілька разів пробував він пригадувати останні кінобойовики, які бачив у солдатському клубі, смішні анекдоти. Але досить було глянути на зелену заграву, що погойдувалася на обрії, як думки його плутались і знову линули до невідомого й страшного. “Що за чортовиння! Хіба піти до напарника зліва та покурити, розважитись?” Кейв озирнувся навколо.

Прямо на нього йшла довготелеса худюща постать. Вона здалася Грехему велетенською. Постать випромінювала слабке синьо-зелене світло; було видно контури голих рук, повільно крокуючих ніг, бліду голову з купою волосся, що

тремтіло й переливалося неприродними барвами. Постать безшумно, ніби пливучи в повітрі, наближалася до нього. Серце Кейва забилося і впало кудись у глибину; на якусь мить перехопило подих.

— А-аа-ааа-ааа! А-а-а-а-а! — істерично закричав, заволав він, тремтячими руками натиснув гашетку і довгою автоматною чергою почав різати синьо-зелений силует уздовж і впоперек.

Привид уже впав на землю, а Грехем все стріляв і стріляв по лежачому, аж доки скінчилась обойма…

Поступово, подробиця за подробицею, перед Миколою Самойловим поставала картина катастрофи в сімнадцятій лабораторії. Точніше, це була не картина, а мозаїка з фактів, теоретичних відомостей, лабораторних аналізів і дослідницьких здогадів. Ще дуже багатьох штрихів не вистачало, і щоб схопити головні контури її, доводилося відступати на досить значну віддаль.

За дев’яносто років до подій, про які ми розповідаємо, великий російський хімік Д. І. Менделєєв, як відомо, відкрив загальний закон природи, що звів усі елементи в єдину періодичну систему. Менделєєв був хіміком, він не вірив у можливість взаємоперетворення речовин, називав це “алхімією”. Свою таблицю він призначав лише для зручного пояснення і завбачення властивостей різних речовин. Найглибший зміст цих періодів було розгадано пізніше, після того, як відкрили радіоактивність і штучно одержали нові елементи.

Через тридцять років після менделєєвського відкриття урядовець Швейцарського бюро патентів, молодий і ще нікому не відомий інженер-фізик Альберт Ейнштейн у статті, надрукованій у журналі “Аннали фізики”, вперше висловив міркування, що в речовині прихована величезна енергія, пропорційна масі цієї речовини і квадрату швидкості світла. Це й було знамените