read-books.club » Фантастика » Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко 📚 - Українською

Читати книгу - "Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко"

141
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Еліксир життя" автора Юрій Георгійович Герасименко. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 44 45 46 ... 66
Перейти на сторінку:
довкола вертикальної осі мого тіла, то тепер почав перевертатися ще й через голову. До того ж клята запальничка сновигала по всьому приміщенні, немов оса, і вже кілька разів замалим не влучила в мене. Сам не знаю як, але кінець кінцем я таки схопився за петлю на стіні.

Кілька хвилин я висів нерухомо, відпочиваючи. Запаморочення миналося, в голові яснішало. І тут раптом мене опекла думка:

“Але ж у “Ластівці”, крім мене, були діти!.. Що з ними?”

З петлі на петлю я хутенько пересунувся до дверей, відчинив їх і виплив у коридор. І тут я вперше почув тишу. Тобто тиша стояла і в бібліотеці, але там я на неї ще не звертав уваги. А тут було повне безгоміння, абсолютна тиша.

“Невже діти загинули?.. Невже загинули?..” — ця думка не давала мені спокою, поки я, чіпляючись за металеві скоби, що негустою драбинкою простягайся по стінці коридора, добирався до кают-компанії.

На щастя, моя тривога була безпідставна. Щойно я відчинив герметичні двері, як почув веселий регіт. Сміялися всі — і маленький Джек, і Сабіна, і Марія: посеред кают-компанії, борсаючись, як жук на мотузці, висів Мартін. Як я кілька хвилин тому, він марно намагався дотягнутися до найближчої петлі на стіні.

Найдужче реготав Джек, аж у долоні плескав. Дивлячись на нього, не можна було стримати сміху, і я з задоволенням приєднав свій бас до дзвінких дитячих голосів. Я сміявся і радів, що всі вони живі й неушкоджоні; що не плачуть і що мені не треба їх умовляти й заспокоювати, чого я, до речі, робити не вмію.

Зачепившись ногою за петлю, я дотягся до Мартіна, підштовхнув його в бік найближчого крісла:

— Лети!

В тому кріслі лежав маленький Джек. Його блакитні оченята з цікавістю стежили за нашими маніпуляціями. І раптом, коли Мартін уже наближався до крісла, малий вигукнув: “Я теж хочу так!”, вислизнув з-під захисного паска і помчав йому назустріч. Мартін перехопив його; вони вдвох помчали до стелі, відштовхнулися від неї і обрушилися на мене. Я схопив Мартіна за ногу, Джек — мене за плече, і ми всі троє крутонули млинка в повітрі, аж доки нас не віднесло до стіни, де ми змогли схопитися за петлі. Сміялися всі — і глядачі, і ми.

Кінець кінцем ми таки добралися до крісел, пристебнулися поясами, щоб не зірватися знову в подорож від якогось необережного руху. Тепер можна було обміркувати, що сталося.

— Мартін, це не ти часом запустив “Ластівку”?

Я запитував недарма: хлопчина був улюбленцем професора і мав доступ в усі закутки корабля. Мені здається, старий мав на меті зробити його своїм помічником.

— Ні, сер, я не підходив до пульта.

— А інші?

— Ми теж не підходили до нього… — Марія ніяк не могла знайти потрібне слово. — До цієї шафи, сер. Ні я, ні Сабіна, ні Джек.

— А чому закриті ілюмінатори?

— Автоматика, сер! — лукаво відповів Мартін. — Хіба ви не знаєте?

— Гм… А як вони відчиняються?

— Жовта кнопка на пульті праворуч, сер.

Аж тепер я звернув увагу, що сиджу в кріслі командира корабля. Ну, так де вона, ота кнопка?

Ілюмінатори відчинилися безшумно. В одному була густозоряна темрява, в другому виднілася величезна, сповита блакитним серпанком куля. Земля. Отже, ми таки в космосі, та ще й далеченько від рідної планети!

— Увага! — пролунав з гучномовців голос професора. — Всій команді — до їдальні. На сніданок — по одній тубі номер один, дві туби номер два, дві туби номер чотири.

“Отже, професор в “Ластівці”! — подумав я. — В такому разі не страшно”.

Дуже не хотілося покидати затишне крісло і вирушати в карколомну подорож, проте голод — не свій брат: ми всі вже хотіли їсти.

— Ну, Март, вперед!.. Сміливіше! Коли що — я тебе спіймаю.

Набутий досвід не минув марно: Мартін спритно перебрався до крісла Джека, взяв малого за руку, м’яко відштовхнувся від опори і повільно поплив до виходу. Цілком задовільно впоралася з завданням Марія. Сабіна ж розлучитися з кріслом боялася, мені довелося везти її на плечах аж до їдальні.

Ми сподівалися зустрітися там я професором, але його не було. Отож, ми почали снідати. В тубі № 1 було щось схоже на суп-пюре, в тубі № 2 — паштет, в тубі № 4 — ананасний сік.

Чудна то була картина, якщо поглянути на нас збоку! Уявіть: посеред їдальні висить здоровенний чолов’яга (це я) і щось смокче з великого тюбика; під кутом до нього в повітрі примостилась білява дівчинка в блакитному комбінезончику, зосереджено видавляюючи з туби залишки супу; дещо осторонь тримається однією рукою за шкіряну петлю трошки старша дівчинка, чорнява; а в одному з кутів приміщення, з головою сховавшись у шафі з тубами, дригає ногами підліток-негреня.

Не обійшлося без пригод: малий Джек надто різко натиснув на тубу, з неї порскнув струмінь соку, який враз збігся в кульку, що помчала через всю їдальню, розплющилась об стінку і розпливлася по ній, завдавши нам додаткової турботи.

Після сніданку ми повернулися до кают-компанії. Втомлені діти враз заснули, та й мене хилило на сон. Голос професора заспокоїв мене: якщо командир на кораблі — він зуміє посадити “Ластівку” на Землю, навіть коли старт був випадковий і передчасний… Тільки чому він од нас ховається?.. Ат, мабуть, так потрібно.

1 ... 44 45 46 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко"