Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

Вечір був зіпсований.

Люди бувають несправедливими, коли починають гніватися. Тим паче, якщо лють викликана усвідомленням того, що ти гірший за інших.

— Бачиш, яка петрушка, — пошепки звернувся до мене Альфред. — Ніколи не одружуйся, да Гама, двічі.

— Якщо хочеш знати: я взагалі не збираюся одружуватись! — сердито відказав я.

— Овва, які ми недосяжні! — насмішливо кинув геолог. — Не гнівайся, Васько, — додав уже примирливо. — На чужих помилках треба вчитися.

Вибач, святе сімейство, що ми потривожили твій мирний хатній спокій! Вибач, Іришко, і ти, розгнівана Маришко!

— Може, грибочків покуштуєте? Ви таких, мабуть, не їли, — сказав Паша, підсовуючи нам дерев'яну тарілку.

— Та ні, дякуємо…

Чорногорець, прихопивши з собою кілька наповнених туаком горіхів, повів нас до себе на радіостанцію.

— Додому не піду, — твердо мовив. — Чебурашка може дати волю рукам.

— Що, битиме?

— Авжеж.

Кім Михайлович із товаришами незабаром пішли в сарай, на королівське подвір'я. А я з Пашею лишився на радіостанції.

— Тяжко, братику, — сьорбнувши з горіхового келиха соку, зітхнув Цвяхецький. — Не дає волі клята баба! Повіриш, — змахнув він крадькома непрохану сльозу, — забіг би на край світу через цю лайливу Чебурашку!

— Так ти ж і так на краю світу. Куди іще?

— В Антарктиду, де вічна мерзлота! — рішуче мовив він.

І я зрозумів, що доведений до відчаю Цвях-Цвяхецький здатний на все. Дві дружини, навіть для такого завзятого, як Паша, — не жарт.

Іще я подумав: які дріб'язкові турботи й пристрасті в людей! Втім, таке, мабуть, притаманне багатьом… Невже й Наташа колись стане такою ж, як і Маришка? Від однієї лиш думки про не у мене зіпсувався настрій.

Радіостанція атола Хібоко, на якій я опинився, — не те що на нашому «Садку». Там під рукою в Максима Роскошного безліч мудрих, найновітніших приладів. А ця острівна радіостанція — допотопний, схожий на корито приймач і такий же старий передавач, поставлені один на одного в тісній бамбуковій хижці.

Апаратура недосконала, старих зразків, як і все, що збувають у колонії й підопічні території «милостиві» опікуни. Бо хоч Хібоко Незалежне Королівство, насправді воно в руках Австралії.

Давно минули часи, коли визискувачі, не криючись, відверто називали землі, які вони грабують, колоніями. Тепер їх іменують «красиво» — заморські департаменти, залежні та підопічні території.

Австралія, колись залежна, стала й сама країною-хижачкою. В спадок від Англії їй дісталися території з лихого колоніального минулого. Невеликими суходолами в океані — Норфолком, Різдвом, Кокосовими островами — нині управляє австралійське міністерство внутрішніх справ.

Подібна доля й атола Хібоко, королівства, в якому владарює товстун Ефо.

— То вас довго носило океаном? — улігшись під рацією на циновках, запитав Цвяхецький.

— Дуже довго, Пашо.

— Ну, а сейнер, кажеш, потонув?

— Так, — відчувши, як червонію, відповів я.

Кім Михайлович наказав: нікому не зізнаватися, що ми втікачі з підводних об'єктів «Мурена» й «Баракуда».

— Хто знає, як усе складеться, — говорив він. — І чи не натраплять знову на наш слід удавані «нафтовики» компанії «Шелл». Американські військові кораблі снують же по всьому океану. Отож затямте, хлопці: ми — з риболовецького судна, яке потрощила буря. З невеликого острівця, куди ми буцімто добралися, молоде подружжя — Барарата й Лота — взяло пас із собою на лакані у відкрите море. Та риби половити не довелося — налетів циклон. Він і заніс нас сюди, на Хібоко.

Розмовляючи з Цвяхецьким, я зумисне не сказав йому правди, дотримуючись придуманої версії. Було соромно за цю брехню. Але що вдієш, коли іншої ради немає!

— Мене розвеселило, — пирснув сміхом Павло, — коли я почув, що острів Бунут друзі нарекли твоїм іменем.

— Тобі смішно, лукавцю! — дорікнув я. — Та ми ж не знали, що суходіл відомий, і взагалі не розуміли, де ми, що за земля. А й справді, Пашо, які її координати?

— Як любив говорити мій покійний татусь, — озвався Цвяхецький. — Коли їхати із Сараєво через Белград, то десь на півдорозі з-поміж гір вигулькне хутір Панчево. Так ото нехай той хутір, — радив батько, — лишається правобіч, а ти, бурлако, не звертаючи, їдь далі. І, якщо пощастить, рано чи пізно доберешся до Індійського океану. Тебе зустрінуть Сен-Поль, Космолендо, Каргадос-Каражос, безліч інших щасливих островів. Аякже, щасливі! Зустріли! — насмішкувато вигукнув Павло. — Навіть Сен-Поль, тобто Святий Павло, голий, скелястий острів на півдні океану, коло сорокових ревучих широт, до якого я замолоду ходив із звіробоями бити морських левів, — і він, мій тезко Сен-Поль, ніколи привітно не зустрічав і нікому не приносив щастя. Як, до речі, й атол Хібоко.

— Розкажи мені, друже, про нього трохи.

— Гаразд, друже Васько, розповім, — погодився чорногорець.

Він, не підводячись, простяг руку до низького, схожого на стародавню матроську скриню, ящика. І, так само лежачи при світлі каганця, який чадів у черепкові з кокосовою олією, дістав якийсь зморшкуватий згорток дивного — зів'яле пальмове листя — паперу.

— Ось! — урочисто мовив. — Це книга лонтар. У ній вся історія Хібоко. Сувій, що дістався мені від батька, а йому — він багато років служив Міністром двору Його Величності — від попередника Ефо, короля Тув-Тува Аліандро.

Письмена справді були екзотичні. На вузьких пальмових листках хтось дрібно вирізав ножем-пенгутиком, протерши надрізи сажею, — так здавна пишуть на Хібоко — густі, хвилясті, мов слід прибою, рядки.

Хто це зробив і коли, чорногорець не міг сказати, бо й сам, мабуть, не знав. То була історія відкриття й заселення далекого атола.

Павло, позіхаючи, збирався вже спати. Але я умовив його перекласти незрозумілий для мене хібокський текст.

— О-ох, братику, — зітхнув він, — і спати б пора, та куди від тебе дінешся. Ну, слухай!

Якийсь незнайомий літописець від