Читати книгу - "Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов"

– Я хотів уточнити ваші наміри. Щойно одержано вимогу – звільнилось місце в підводних титанових рудниках на західному узбережжі Південної Америки. Це найважче з того, що є на сьогодні… Але туди треба прибути негайно!

Дар Вітер занепокоївся.

– Я не встигну пройти психофізичної перевірки на найближчій станції АПП – Академії Психофізіології Праці.

– За сумою щорічних випробувань, обов’язкових на вашій попередній роботі, для вас ця перевірка не потрібна.

– Надішліть повідомлення і дайте координати! – негайно озвався Дар Вітер.

– Західна вітка Спіральної Дороги, сімнадцяте південне відгалуження, станція 6Л, точка КМ40. Посилаю попередження.

Серйозне обличчя на екрані зникло. Дар Вітер зібрав усі дрібні речі, які належали йому особисто, вклав у шкатулку плівки з зображеннями й голосами близьких і найважливішими записами власних думок. Із стіни він зняв хроморефлексну репродукцію[50] стародавньої російської картини, із стола – бронзову статуетку артистки Белло Галь, схожої на Веду Конг. Усе це, разом з невеликою кількістю одягу, вмістилося в алюмінієвий ящик із кругами опуклих цифр та лінійних знаків на кришці. Дар Вітер набрав повідомлені йому координати, відкрив люк у стіні і штовхнув туди ящик. Він зник, підхоплений нескінченною стрічкою. Потім Дар Вітер оглянув свої кімнати. Уже багато віків на планеті не було якихось спеціальних прибиральників приміщень. Їхні функції виконував кожний мешканець, що було можливим тільки при абсолютній акуратності та дисциплінованості кожної людини, а також при ретельно продуманій системі влаштування житла і громадських будинків, з їхніми автоматами для очистки та продування.

Скінчивши огляд, він повернув важіль перед дверима донизу, даючи сигнал на станцію розподілу приміщень, що кімнати, які він займав, звільнились, і вийшов. Зовнішня галерея, засклена пластинами молочного кольору, нагрілася від сонця, але на плоскому даху морський вітерець, як завжди, був прохолодний. Легкі пішохідні містки, перекинуті на висоті між ґратчастими будинками, здавалось, повисли в повітрі й вабили до неспішної прогулянки. Але Дар Вітер знову не належав собі. По трубі автоматичного спуску він потрапив підземну магнітоелектричну пошту, і маленький вагончик поніс його до станції Спіральної Дороги. Дар Вітер не поїхав на Північ, до Берінгової затоки, де пролягала сполучна дуга Західної вітки. Цей шлях до Південної Америки, особливо так далеко на південь – аж до сімнадцятого відгалуження, – забирав близько чотирьох діб. По широтах населених зон Півночі й Півдня йшли лінії важких вантажних спірольотів, що оперізували планету впоперек океанів і з’єднували найкоротшим шляхом вітки Спіральної Дороги. Дар Вітер поїхав Центральною віткою до південної населеної зони, сподіваючись переконати завідуючого авіаперевозками вважати його за терміновий вантаж. Крім того, що шлях скорочувався до тридцяти годин, Дар Вітер міг би побачитися з сином Грома Орма – голови Ради Зореплавання; Гром Орм обрав його наставникомментором свого сина.

Хлопчик виріс і з наступного року мав приступити до звершення дванадцяти подвигів Геркулеса, а поки що працював у Дозорній службі в болотах Західної Африки.

Хто з юнаків не поривається в Дозорну службу – стежити за появою акул в океані, шкідливих комах, вампірів та гадів у тропічних болотах, хвороботворних мікробів у жилих зонах, епізоотій або лісових пожеж у степових та лісових зонах, виявляючи й знищуючи шкідливу нечисть минулого Землі, що невідомо як знову й знову з’являлася з глухих закутків планети? Боротьба з шкідливими формами життя ніколи не припинялася. На нові засоби знищення мікроорганізми, комахи та грибки відповідали появою нових форм і штамів, стійких до найсильніших хімікалій. Тільки після ЕРС – ери Роз’єднаного Світу навчилися правильно користуватися антибіотиками.

«Якщо Діс Кена призначено в болотні дозори, – думав Дар Вітер, – він уже замолоду стає серйозним працівником».

Син Грома Орма, як і всі діти ери Кільця, був вихований у школі на березі моря в північній зоні. Там же він пройшов перші випробування на психологічній станції АПП.

Мо́лоді завжди доручалася робота з урахуванням психологічних особливостей юності, з її пориваннями вперед, підвищеним почуттям відповідальності та егоцентризмом.

Величезний вагон мчав безшумно й плавно. Дар Вітер піднявся на верхній поверх з прозорим дахом. Далеко внизу і обабіч Дороги миготіли будівлі, канали, ліси й гірські вершини. Вузька смуга автоматичних заводів між землеробною та лісовою зонами сліпуче засяяла на сонці куполами з «місячного» скла. Строгі форми колосальних машин невиразно виднілися крізь стіни кришталевих будівель.

Промайнув пам’ятник Жінну Каду, який розробив спосіб дешевого виготовлення штучного цукру, і аркада Дороги почала розтинати ліси тропічної землеробної зони. В неозору далечінь простяглася смуги й хащі з різними відтінками листя, кори, дерева різної форми і висоти. Вузькими гладенькими дорогамл, що розділяли окремі масиви, поволі повзли збиральні, обпилювальні й облікові машини, павутинням виблискували незліченні проводи. Колись символом достатку було золотаве хлібне поле. Але вже в ЕСВ – еру Світового Возз’єднання – зрозуміли економічну невигідність однорічних культур, а з перенесенням землеробства виключно у тропічну зону відпала потреба у трудомісткому щорічному вирощуванні трав’яних та чагарникових рослин. Довголітні дерева, які менше виснажують ґрунт, стійкіші перед кліматичними негодами, стали основними сільськогосподарськими рослинами ще за сотні років до ери Кільця.

Дерева хлібні, ягідні, горіхові, з тисячами сортів багатих на білки плодів, що дають по центнеру поживної маси на корінь. Величезні масиви родючих гаїв двома поясами в сотні мільйонів гектарів охоплювали планету, справжній пояс Церери – міфічної богині родючості. Між ними лежала лісова екваторіальна зона – океан тропічних вологих лісів, що постачав планеті деревину – білу, чорну, фіолетову, рожеву, золотаву, сіру з шовковистими переливами, тверду, як кістка, і м’яку, як яблуко, що тонула у воді каменем, і легку, наче пробка. Десятки сортів смол, дешевших, ніж синтетичні, і разом з тим з дорогоцінними технічними або лікувальними властивостями, добували тут.

Верховіття лісових гігантів здіймались до рівня полотна Дороги – тепер з обох боків шелестіло зелене море. В його темних глибинах, посеред затишних галявин, ховались будинки на високих металевих палях і химерні павукоподібні машини, яким під силу було перетворювати ці зарості з вісімдесятиметрових стовбурів у покірні штабелі колод і дощок.

Ліворуч показалися верховини знаменитих гір екватора. На одній з них – Кенії – містилась установка зв’язку Великого Кільця. Море лісів відійшло ліворуч, поступаючись місцем кам’янистому плоскогір’ю. По обидва боки здіймалися кубічні блакитні будівлі.

Поїзд зупинився, і Дар Вітер вийшов на широку площу, вимощену зеленим склом, – станцію Екватор. Біля пішохідного моста, перекинутого над сизими пласкими кронами атлаських кедрів,