Читати книгу - "Судова риторика: теорія і практика: навч. посіб."

У житті Андреева відбулося щось на зразок землетрусу, зовсім як у Помпеї чи на Мартініці. Чудесний клімат, всі блага природи, ясне небо. Раптом з’являється слабке світло, димок. Потім чорні клуби диму, сажа, кіптява. Дедалі більше. Ось уже і сонця не видно. Полетіло каміння. Розливається вогненна лава. Загибель погрожує звідусіль. Ґрунт хитається. Безпорадний страх. Нарешті, несподіваний підземний удар, тріск — все загинуло.

Все це, від початку до кінця продовжувалося протягом жахливих дванадцяти днів...

«Знаєш? Я одружуюсь з Пістолькорсом...»

У першу хвилину Андреев сприйняв слова дружини за найбезглуздіший жарт. Але вона їх повторила. Він витріщив очі. Далі — більше. Дружина продовжує розвивати свої плани, її впертість проявляється чіткіше. Він все ще не хоче вірити. Але ім’я Пістолькорса все голосніше вривається в його дім, як Ім’я людини, яка витискує його самого з дороги. Дружина відкрито телефонує Пістолькорсу. Нарешті, донька після довгих вагань повідомляє батькові про серйозні наміри матері, розкриває перед ним її давній роман. Андреев починає відчувати загибель. Він купує фінський ніж, щоб покінчити з собою. Довелося купити ніж, бо на купівлю револьвера потрібний дозвіл, а приплив відчаю міг настати кожної хвилини, і йому здавалося, що якщо він буде мати при собі смерть у кишені, то зможе ще триматися на ногах, йому легше буде вмовляти дружину, благати, зберегти її за собою...

Весь звичний спосіб життя зник! Чоловік втрачає дружину. Він не спить, не їсть від несподіваної біди. Він все ще за щось чіпляється, хоч і повторює своїй доньці: «Я цього не витримаю». Поки йому все ще здається, що дружина капризує. Суперник лише на рік молодший за нього. Коштів у самого Андреева достатньо. А головне, Зінаїда Миколаївна навіть не говорить про кохання. Вона, мов сорока, тріщить тільки про мільйони, про високе становище, про можливість потрапити до двору. Залишалась мимовільна надія навести її на розум.

З’явився, нарешті, до Андреева і сам Пістолькорс з пропозицією про розлучення. Але Андреев і йому ще не казав ні «так», ні «ні»: «Справа серйозна, треба подумати...»

Тим часом роздратована Зінаїда Миколаївна починає бити доньку за потурання батькові. Андреев непокоїться за доньку, замикає її від матері і все думає, думає... Про що він думає? Він думає, як страшно для нього зректися жінки, заради якої він жертвував усім; яка жалюгідна буде його одинока старість, а головне, він не розуміє, заради чого все це робиться...

Дійсно, якби Андреева мала хоч трішки жіночої душі, якби вона насправді кохала Пістолькорса і якби вона хоч якось розуміла й цінувала серце свого чоловіка, вона б зовсім легко владнала своє становище. Звичайно, постраждав би чоловік, але сама Андреева досягла б бажаного без найменшої катастрофи для себе. Підготувавши чоловіка заздалегідь (про що я вже говорив), вона могла б щиро і з повним правом сказати йому:

«Міша, зі мною трапилося горе. Я покохала іншого. Не звинувачуй мене. Адже і ти пережив те саме. Дружина простила тебе. Пробач і ти мене. Я віддала тобі свої кращі роки. Не змушуй мене бути такою люблячою, якою ти знав мене досі. Це все не від мене залежить. Щастя в нас не буде. Відпусти мене, Міша. Ти бачиш, я сама не своя. Що я можу зробити?»

Невже не зрозуміло для кожного, що такі слова обеззброїли б Андреева цілком? Все було б ясно до безнадійності. Він би відсторонився і, можливо, наклав би на себе руки. Але Андреева нічого подібного не могла сказати саме тому, що не кохала Пістолькорса. Вона лише біснувата, що чоловік наважується перечити її примхам.

І ось вранці, 23 серпня, вона вирішила розрубати вузол. У цей час чоловік після дванадцяти безсонних ночей, все ще на щось сподіваючись, уже збирався кудись вийти у справах, і, як автомат, натягнув пальто. Зінаїда Миколаївна в туфлях на босу ногу поспішила його затримати, щоб відразу добитися свого.

Нікому в домі, — ні їй, ні її чоловікові — не могло б прийти в голову, що саме в цю мить вона прямо йде до своєї смертної кари і навіть робить останні кроки в житті.

Вона була занадто самовпевнена. Чоловік був занадто тихий і покірливий. Але вона поводилась як дике, тупе створіння, забувши все людське. На безневинного і люблячого чоловіка вона накинулася з лютою лайкою... Вона вже уявляла себе знатною дамою, з владою Трепова (градоначальник Петербурга) в руках... Донька, прибігши на шум, почула останню фразу матері: «Я зроблю так, що тебе викинуть із Петербурга!»...

Ця жінка, врятована Андреєвим від висилки, піднята ним з бруду, викохана, опікувана ним як скарб протягом 16 років, — ця жінка хоче «скрутити його в баранячий ріг», знищити його без сліду, роздавити його своєю ногою!

Тоді Андреев швидким рухом скинув з себе пальто зі словами:

«Чи ти довго будеш кривдити нас?!» схопив дружину за руку, потягнув до кабінету — і звідти, біля самих дверей, почувся її відчайдушний крик...

За декілька секунд все закінчилося. Андреев вибіг у передпокій, кинув фінський ніж і оголосив себе злочинцем.

Що відбулося в його душі?

На це запитання не може бути тієї певної відповіді, яка необхідна для судового вироку, тому що при такому невимовному душевному потрясінні все в людині перевертається... Звідкись зсередини в Андреева піднялася могутня хвиля, яка поглинула і розум, і серце, і совість, і пам’ять про загрожуючий закон.

Що то було? Ревнощі? Злість? Запальність? Ні, все це не підходить. Гострі ревнощі уже були приборкані, тому що Андреев міг діловито перемовлятися зі своїм суперником. Злість і запальність знову ж таки не в’яжуться зі справою, тому що Андреев був добрий і терплячий до останньої можливості.

Якщо хочете, тут були жах і відчай перед раптово відкритими Андрееву жорстокістю і бездушністю жінки, якій