Читати книгу - "Золото і анаконда"

— Твій прилад ні на що не придатний! — заявила вона.

— Якраз навпаки! — заперечив я. — Ось перед вами чудовий доказ, що він працює добре і вартий тих доларів, які за нього заплачено.

— Гм… може, й так… Однак не гаймо часу на розмови, краще спробуймо ще раз.

Я шукав ще дві години. Знайшов стару поламану праску, іржавий ланцюг і покришку від каструлі. Золота не було й сліду.

Теща трохи розчарувалася в моєму приладі. Вона чекала від нього золота, а не металолому. Однак це не перешкодило їй намітити безліч нових маршрутів.

Ми з Андраде мали вирушити в Льянганаті вже в кінці листопада, але я почував себе ще надто погано, щоб зважитись на нові труднощі. Спочатку мені треба було розправитись з тисячами мікробів, які поїдали мене зсередини, — безквиткові пасажири, привезені з Амазонас. Я вже гадав, що мої дні пораховані, до такого стану вони мене довели. Але, на щастя, добрячий курс лікування поставив мене на ноги, і до нового року я вже знову почував себе як слід. У лютому ми вирушили в дорогу.

Цього разу в нас були з собою добрі намети, надувні човни, різний інструмент, примуси та багато інших речей, в необхідності яких ми переконалися на досвіді своїх попередніх мандрівок у цей негостинний край. Носильників, здебільшого індійців, ми найняли в селищі за кілька миль од Кіто, тому що брати людей з Пасто не хотіли: вони надто добре знали про мету нашої подорожі.

Ми вирішили цього разу штурмувати Льянганаті з іншого боку. З містечка Сальседо в горах до селища Напо в Орієнте почали будувати дорогу; сорок п’ять кілометрів її було вже прокладено. Закінчувалась вона тепер на висоті чотирьох тисяч метрів над рівнем моря, і доїхати туди на машині нам було б дуже вигідно. Але найважчий і найдовший відрізок шляху все-таки залишився ще попереду: треба було перетяти багато диких, порізаних ущелинами гір і бурхливих річок, щоб довести дорогу до Напо. Якщо її таки добудують до кінця, то це буде справжній подвиг.

Як важко йти по цій місцевості, видно із деяких нотаток у щоденнику:

«17 лютого 1955. Дощ ллє безперестанку, холодний і дошкульний. Цілий день ми сковзалися по слизькій глинястій стежці. Десь о пів на четверту заблукали у верхів’ї річки Мулато. Довелось повертатися назад до старого ранчо, яке ми поминули кілька годин тому. Зате тут сухо й затишно, ми розпалили велике багаття і зараз будемо пити канелазос (ром з корицею).

18 лютого. Цілий день іде дощ. Спочатку ми пробиралися вздовж річки Мулато — то дряпалися по скелях, то брели в крижаній воді. Потім, коли берег став зовсім непрохідним, довелося лізти по кручах, прорубуючи собі мачете стежку. На кожному кроці — обвали і зсуви, йти дуже небезпечно. Один пеон бачив пуму. Багато слідів гірського тапіра. Але взагалі тварин мало. Стали табором на кам’янистому березі десь о пів на п’яту. Настрій у пеонів поганий, вони нарікають на тяжкий вантаж і безперервний дощ.

19 лютого. Знову важкий день. Знялися з табору рано, дряпались по майже прямовисних скелях, зарослих субтропічними хащами. Двоє носильників — найгірші, ті, що весь час нарікали на труднощі, — пробували намовити інших повернутися назад, але їх не послухали. Ми цілий день, обливаючись потом, шукали більш-менш зручної дороги, проте не знайшли і змушені були після обіду повернутися назад на берег, де був наш табір. Звідси ті двоє носильників утекли…»

Звичайно, дезертири залишили свій вантаж, а тому що інші носильники і ми з Андраде не могли взяти з собою більше, ніж уже несли, то довелось покинути чимало харчів і спорядження.

Наступного ранку знову лив дощ, але нам усе-таки пощастило знайти хоч якийсь шлях, і ми пішли далі. Ще один виснажливий день; важкий перехід берегом річки через такі стрімкі скелі, що подекуди доводилось дертися, як альпіністам, і піднімати вантаж на мотузках. Зате надвечір, коли ми вже зовсім знесиліли, трапилось ідеальне місце для табору: суха печера з великим запасом хмизу, залишеного тут, певно, якимось мандрівником. Надворі йшов холодний дощ, але нам у печері було тепло й затишно. Ми сушили одяг біля жаркого багаття.

Ще три дні ми посувалися на схід. Погода здебільшого була погана. Носильники дедалі одвертіше виявляли своє незадоволення і часто починали розмову про повернення. Ми з Андраде використовували все своє красномовство, вигадуючи всілякі аргументи, щоб переконати їх іти далі, проте четвертого дня після ночівлі в печері довелось здатися. На цей час ми піднялися далеко вгору по Ріо Льянганаті (її ще називають Ріо Запала) і, згідно з нашими розрахунками, нам залишилось іти день, щонайбільше півтора. Однак тут ми зупинилися.

— Якщо ви зараз не повернетесь назад, то ми зробимо так, як ті двоє, — заявили носильники. — Канемо свій вантаж і втечемо.

Я спробував налякати їх:

— Коли ви зробите так, то сядете в тюрму за порушення контракту.

Один пеон глузливо відповів:

— Краще десять днів у тюрмі, ніж день тут!

Того нещасливого дня нам було особливо важко. Вже опівдні носильники так стомилися, що почали вимагати, аби ми стали табором. Але нам з Андраде все-таки пощастило умовити їх іти далі. Коли б нам хоч трохи допомогла погода, то, можливо, все скінчилося б добре. Але тут знову линув дощ, а місцевість і далі була така ж непрохідна. Наше подальше просування було чудовим підтвердженням приказки: «Де тонко, там і рветься». Спочатку два пеони впали із скелі і набили собі синці. Потім ми кілька годин блукали навкруги, шукаючи шляху. Кожний крок пеонів супроводжувався лайкою. Я відчував, що ось-ось настане вирішальна мить. Щоразу, як ми сідали відпочивати, я чекав, що котрийсь із носильників скаже:

— Більше ми не можемо.

І така мить настала. Надвечір пеони, стиха порадившись між собою, рішуче заявили нам, що далі не підуть.

Отже, довелося знову залишати Льянганаті, не досягнувши мети.

Ми відпочили один день у таборі — пеони скористалися з